Він увірвався в український кінематограф із зухвалим молодіжним трилером, змусив по-новому поглянути на гуцульську містику та не побоявся замахнутися на створення першого вітчизняного супергеройського блокбастера. Любомир Левицький – режисер, сценарист і продюсер, чиє ім’я стало синонімом жанрового, видовищного та комерційно орієнтованого українського кіно. Його шлях до професії не був прямим і класичним, а скоріше нагадував пригодницький фільм, сповнений ризикованих поворотів, навчання на власних помилках і нестримного бажання творити “як у Голлівуді”, але з українським колоритом – розповідає frankivsk-trend.in.ua.
Дитинство
Народився Любомир Ковальчук (саме таким є його справжнє прізвище) 17 вересня 1980 року в серці Карпат – колоритному містечку Верховина на Івано-Франківщині. Ще з дитинства майбутній режисер марив пригодами, натхненний американськими фільмами про Індіану Джонса. Його уява малювала не режисерське крісло, а археологічні розкопки, пошуки скарбів і розгадування таємниць давніх цивілізацій. Ця дитяча мрія привела його на історичний факультет Чернівецького національного університету, де він обрав спеціалізацію “історик-археолог”.
Пошук свого покликання
Проте реальність виявилася прозаїчнішою, ніж очікування хлопця і перша ж археологічна практика закінчилася великим розчаруванням. Він зрозумів, що археологія насправді виглядає не зовсім так, як він її уявляв, і це відкриття вбило мотивацію хлопця, який звик все ідеалізувати. Зрозумівши, що це не його шлях, Левицький приймає кардинальне рішення. На другому курсі він бере академічну відпустку та вирушає назустріч новим горизонтам – до Європи. Спочатку був Париж, а згодом – Німеччина.
Саме в Німеччині, працюючи на різних роботах, щоб забезпечити себе, він знайшов своє справжнє покликання. Левицький вступив до місцевої кіношколи, де почав опановувати сценарну майстерність. Це був період інтенсивного навчання і перших практичних кроків. Він писав сценарії для музичних кліпів та рекламних роликів, відточуючи вміння розповідати історії, вкладаючи їх у короткий хронометраж. Цей досвід став для нього тим фундаментом, на якому згодом виросте його кар’єра в “великому кіно”.
“Штольня”: зухвалий дебют і народження українського трилера
Повернувшись в Україну на початку 2000-х, Левицький разом з оператором Олексієм Хорошком вирішив зробити те, на що до них мало хто наважувався – зняти повнометражний жанровий фільм для широкої аудиторії. Так народилася ідея “Штольні” – першого українського молодіжного трилера.
Важливо нагадати, що у 2005 році 95% українського прокату становили російськомовні фільми. Також в той час багато українців дивились російські фільми, називаючи їх “отєчествєнними”. Від цих слів у режисера буквально ком у горлі з’являвся і він мріяв, щоб українські фільми виглядали крутіше.
Зйомки проходили в екстремальних умовах. Локацією слугував покинутий військовий ДОТ №402, збудований ще у 1939 році в селі Білогородка під Києвом. Бюджет стрічки був надзвичайно скромним. Команда працювала на ентузіазмі, а сам Левицький виступив не лише режисером, а й співсценаристом.
Сюжет, що обертався навколо п’ятьох студентів-археологів, які в пошуках пригод спускаються в таємничу штольню, був явним наслідуванням класичним американським слешерам (слешер – фільм жахів про маніяка, що полює на групу молоді). Фільм, що вийшов у прокат у 2006 році, викликав справжній фурор і шквал критики. Його лаяли за наслідування голлівудських кліше, передбачуваність сюжету та не завжди ідеальну акторську гру. Проте головне було зроблено: “Штольня” довела, що українське кіно може бути глядацьким, збирати касу і говорити з молодою аудиторією її мовою. Попри змішані відгуки, фільм зібрав у прокаті близько 120 тисяч доларів, що для тогочасного українського ринку було значним досягненням, і, що важливіше, – він став прецедентом.
Якось Левицький спілкувався з Катериною Ющенко та дізнався в цій розмові цікавий факт: діти тогочасного президента переглянули “Штольню” та емоційно сказали батьку: “Дивись, ось голлівудське кіно українською мовою”. Ці слова надихнули Віктора Андрійовича та стали тим емоційним тригером, який спонукав його ініціювати дубляж голлівудських фільмів українською мовою.
Крім того, “Штольня” спричинила значний сплеск інтересу до кіноіндустрії серед молоді. Як наслідок, провідні навчальні заклади, зокрема університет імені Карпенка-Карого та університет Поплавського, зафіксували різке збільшення кількості абітурієнтів на режисерські спеціальності. Це стало свідченням того, що нове покоління повірило у перспективи та можливість створення в Україні якісного українського кіно. Цікаво, що у Любомира навіть є друзі, які називають його “Штольневич”.
“Тіні незабутих предків”: містичний блокбастер з карпатським серцем
Наступним гучним проєктом Левицького став містичний трилер “Тіні незабутих предків”, що вийшов на екрани у 2013 році. Ця стрічка стала значним кроком уперед як для самого режисера, так і для всієї індустрії. Левицький вирішив поєднати голлівудські лекала з глибоким українським культурним кодом, а саме – з містикою та легендами Карпат.
Назва фільму свідомо перегукувалася з культовою стрічкою Сергія Параджанова, що одразу привернуло до нього увагу. Сам режисер пояснював цей вибір бажанням створити місток між поколіннями та переосмислити багатющу українську міфологію в сучасному, зрозумілому для молоді форматі. Крім того, Левицький виявив містичний збіг: він народився в один день з автором повісті “Тіні забутих предків” Михайлом Коцюбинським – 17 вересня.
В основі сюжету – легенда про карпатських мольфарів та могутній артефакт – згарду, яка потрапляє до рук студентів Чернівецького університету, що запускає ланцюг надприродних подій. Зйомки проходили в мальовничих локаціях: у Карпатах, у головному корпусі Чернівецького університету, в Кам’янець-Подільській фортеці та в Києві. Цікаво, що фільм став своєрідною рекламою Чернівецького університету: після премʼєри Левицькому зателефонували зі студради та повідомили про збільшення абітурієнтів у два з половиною рази.
Виробництво було значно масштабнішим за “Штольню”. Бюджет склав майже 900 тисяч доларів, що дозволило залучити кращих фахівців і створити якісні візуальні ефекти. Левицькому вдалося зібрати яскравий акторський ансамбль, до якого увійшли Дмитро Ступка, Павло Лі, Роксолана Кравчук, Ольга Фреймут, Богдан Юсипчук та Ольга Сумська. Саундтреком до фільму став яскравий “Shadows of time” гурту Hardkiss.
“Тіні незабутих предків” мали потужну промокампанію і стали справжнім кінотеатральним хітом. Фільм не лише окупився в прокаті, що є рідкістю для українського кіно, а й продемонстрував величезний потенціал національної міфології як основи для створення видовищних жанрових історій. Хоча критики знову дорікали режисеру за сценарні прорахунки та запозичення з голлівудських блокбастерів, глядачі проголосували гривнею, підтвердивши правильність обраного Левицьким курсу.
Цікаво, що збір в кінотеатрах міг бути значно вищим – після другого тижня прокату фільму розпочалась Революція Гідності, і людям стало, м’яко кажучи, не до кіно.
“#SelfieParty”, Америка та повернення додому
Після успіху “Тіней” Любомир продовжив експериментувати з жанрами. У 2016 році він випустив молодіжну комедію “#SelfieParty”, зняту в стилі “знайденого кадру” (found footage). Історія про шалену студентську вечірку, наслідки якої герої намагаються відновити по шматках відео, знову була орієнтована на молодь і використовувала актуальні тренди.
2017 році Любомир Левицький тимчасово переїхав до Лос-Анджелеса з метою розвитку кількох проєктів для свого потенційного голлівудського дебюту. До 2019 року він працював, зокрема, над англомовними стрічками «Чорна п’ятниця» (Black Friday) та «Скелет у шафі» (Skeleton in the Closet). Однак згодом обидва проєкти були скасовані на етапі написання сценарію.
Повернувшись в Україну у 2019 році, режисер взявся за зйомки повнометражного фільму “Скажене весілля 3” (у прокаті з 2021 року), що стало першим випадком у його кар’єрі, коли він не був одночасно і сценаристом стрічки.
В одному з інтерв’ю Любомир розповідав, що він обожнював знімати фільми про студентів, можливо, тому, що сам не встиг насолодитися студентськими роками. Його фільми – це поєднання жанрового кіно, гумору, пригод, містики, комедії – все це формує оригінальний стиль Левицького, який так люблять його глядачі. Однак справжнім випробуванням для режисера, який звик створювати видовищні світи, стала реальність повномасштабної війни. Як змінилася його творчість і як голлівудський підхід допоміг документувати українську звитягу – читайте у другій частині нашої статті.
