Ідею фільму режисер Любомир Левицький виношував кілька років. За основу митець взяв давню гуцульську легенду, яку він почув від одного карпатського мудреця. Та перед тим як поділитись нею з Любомиром, старець попросив пообіцяти, що колись він про цю легенду розкаже багатьом людям. Так Левицький і зробив. Містичний трилер про Книгу тіней та дев’ять згард вийшов на широкі екрани, щоб люди дізнались про одну давню гуцульську історію, пише frankivsk-trend.in.ua.
Сюжет
Цей містичний молодіжний трилер обов’язково повинен бути у списку для перегляду. Також і тому, що чимало сцен знімали саме у Верховинському районі на Франківщині. У стрічці поєдналась містика, жахи та казка. Назва фільму може помилково наштовхнути на інтерпретацію відомої стрічки Параджанова “Тіні забутих предків”. Але це далеко не так. Режисеру припала до душі назва та особливий підхід геніального митця до знімання. Окрім того, пан Любомир народився в один день з Коцюбинським. Що це, якщо не знак?
Колись ліси українських Карпат були переповнені злими духами та містичними істотами. В ці темні часи, дев’ять могутніх чаклунів утворили Коло сили. Так їм вдалось утримувати рівновагу між добром та злом. Тоді цих чародіїв і назвали мольфарами.
На початку 19 століття в карпатських лісах чи не щодня траплялись вбивства, які важко було пояснити. Тоді мольфари вирішили полонити всіх злих духів у Книзі тіней. Аби ті не вибрались, поставили чарівне тавро у вигляді згарди. Та один мольфар мав ще мало знань. Через неуважність, він випустив одного злого духа. Зло почало пошуки своїх нових жертв та срібної монети, аби відімкнути Книгу тіней.
Студент Іван – не надто популярний хлопець, який страждає від нерозділеного кохання. Одного дня, він стає причиною зникнення чарівної срібної згарди. Її в університет передали на зберігання як цінний експонат. Після цього на тілах восьми друзів Івана починають з’являтись мітки у формі чарівної монети.
Викладач, якого студенти називають божевільним, розповідає компанії, що в когось з них, магічна згарда засіла коло самого серця. Колись мольфарів знайшли вбитими, із вирваними серцями. Саме так зла істота вчиняла, аби знайти ключ до магічної книги. Після цього, професор загадково гине.
Аби витягти з грудей згарду, слід знайти останнього нащадка мольфара, який причетний до Книги тіней. Чоловік жив десь далеко в Карпатах. Так компанія, після ще одного загадкового вбивства, вирушає на Франківщину шукати свого порятунку. В карпатських лісах друзів чекають випробування на силу духу, вірність та дружбу.
Любомир Левицький про кіно
У своїй кар’єрі режисер намагається рівнятись на Стівена Спілберга. Вважає його унікальним, бо кожне творіння митця – це зовсім нова історія. Любомир каже, що його надихають творці кіно, які вміють бути різними, знімати нестандартне кіно. Також йому подобається творчість Гая Річі та Люка Бессона. Левицький хотів би стати українським культуртрегером в кіно.
Любомир родом із Верховини, тому не дивно, що йому близькою по сюжету стала стрічка “Тіні незабутих предків”. За словами режисера, Верховина не може не надихати. Якось він дивився “Твін Пікс” та розумів, наскільки схожою є картинка на екрані телевізора та за порогом його дому. Гірська природа сприяє роздумам про вічне.
Любомир відчуває, наче веде війну з традиційним, неперспективним, песимістичним, вітчизняним кінематографом у всіх його проявах. У своїй творчості віддає перевагу містиці. Саме в такому жанрі були зняти відома “Штольня” та “Тіні незабутих предків”. Щодо популярного в Україні жанру артхаусу, то режисер певний, українське кіно буде популярне тоді, коли його будуть дивитись маси.
Щодо “Тіней” – то це перша українська стрічка, яка не лише відбила бюджет у 500 тис. доларів, але й дала змогу причетним до проєкту також заробити. Окрім того, успішним був і закордонний кінопрокат. У Режисера на цьому фоні з’явилась надія, що в українське, сучасне та касове кіно, нарешті, почали вірити.
Звичайно, багато питань було стосовно назви. Та робити з цього піар режисер не планував. Йому хотілось прив’язати кіно до глибини та історії кінематографії. Коли Любомир працював над останньою сценою, на очі йому потрапила книжка “Тіні забутих предків”. Він відкрив її та побачив, що народився з Коцюбинським в один день. Левицький сприйняв це як знак.
Всі сцени знімали виключно в Україні та на українські гроші. Режисер певен, що потрібно відходити від стереотипів, нав’язаних Росією. У стрічці можна побачити краєвиди Верховинського району, Яремче, Чернівецького університету та Києва.
Режисер мав намір показати, якою красивою є Україна. Потрібно відходити від образів розбитих під’їздів, сірості та безвиході. Ми не живемо в таких умовах, а в прекрасній країні. Слід бути європейцями, за словами Любомира, та перестати вірити у нав’язане Росією.
Містика не лише на екрані
У жанрі “Тіней незабутих предків” вказано, що це містика. Втім, особливо страшних сцен немає. За словами режисера, кіно розраховане на відпочинок та гарний настрій. І хоч бюджет був дуже малий – менш як 1 млн доларів, виглядає, наче фільмування коштувало втричі дорожче.
Втім, містики вистачало не лише на екрані. Знімання якраз відбувались між Україною та Румунією, недалеко Трансильванії. Команда пройшла паспортний контроль та увійшла в зону, де взагалі не живуть люди. Саме там планували знімати сцену проїзду вантажівки.
Група розділилась на дві частини та стояла по обидві сторони дороги. Зненацька, в одному місці з’явилась біла постать. Всі завмерли. Ніхто не встиг ні телефона дістати, ні якось відреагувати. Істота так само швидко зникла в лісі. Цікаво, що коли знімальна група з’єдналась, то всі почали розказувати одну і ту ж історію. Згодом, за словами Любомира, місцеві старожили розповідали, що у карпатських лісах досі водяться духи-чугайстри, котрі охороняють все живе.
Окрім містики, знімальну групу переслідували й труднощі. На Франківщині було важко діставатись місць знімань. У Карпати для роботи приїхав оператор Марк Еберлі. Він скаржився, що до гір можна лише гелікоптером дістатись. На це Любомир відповідав, що він просто місцевих водіїв ще не зустрічав. Так, обладнання було перевантажено на ЗІЛи та УРАЛи, аби тутешні знавці карпатських доріг довезли все до необхідного місця.
Дмитро Ступка про роль Івана
Дмитро Ступка – внук покійного, відомого актора Богдана Ступки. На питання, чи дідусь був суворим, Дмитро відповідає, що зовсім ні. На репетиціях він часто любив сідати на задні ряди та контролювати, чи добре чути репліки акторів. Він міг сказати, що на гальорці нічого не чути, втім, особливої строгості не проявляв.
Кажуть, що багато акторів не люблять наближатись до містичних фільмів. Але Дмитро не побоявся головної ролі. За його словами, такі забобони стосуються старих творів з містичними чутками навколо них. Наприклад, “Майстер і Маргарита”, або “Вій”. “Тіні незабутих предків” – це сучасне кіно. В ньому містика тісно переплітається з гумором та життям молоді.
Дмитро сумнівається, що фільм може якось нашкодити. Так, він має містичну складову про згарду, Книгу тіней та мольфарів. З його героєм, в кінці фільму, трапляються не надто позитивні події. Ступка боїться певних забобонів, але того, що відбувається в стрічці, вони не стосуються.
Втім, на знімальному майданчику вистачало дивних подій. Місцеві жителі забороняли команді ночувати в гуцульській хаті, де проходили знімання. Вони навіть забили цвяхами вхід на горище. Підсвідомо, за словами актора, такі речі напружують. Знімальній команді на дорозі привидівся чугайстер, а Дмитра всюди переслідували одні й ті ж цифри, котрі повторювались попарно.
Екранний герой був близьким Ступці. Сам Дмитро, на час фільмування, ще недавно був студентом та мав також нерозділені почуття. Суперсила Івану не падала просто так, він повинен був перебороти страхи, аби перемогти зло. Грати його, за словами Дмитра було нескладно.
