Бувають актори, яких знає в обличчя вся країна, але мало хто здогадується, що за межами знімального майданчика вони ведуть життя звичайних містян: купують хліб у сусідній крамниці, гуляють “стометрівкою” та щиро вітаються з перехожими. Сергій Романюк був саме таким. Народний артист України, зірка понад сотні фільмів, людина з неймовірною харизмою та “голосом, що проникав у душу”, він міг би жити в Києві, Празі чи Лондоні. Але він обрав Івано-Франківськ.
Сьогодні разом з frankivsk-trend.in.ua згадуємо Сергія Дмитровича не просто як актора з екрана, а як невіддільну частину нашого міста, чия постать назавжди застигла в історії прикарпатської сцени та світового кінематографа.
Шлях до “свого” міста: від Кривого Рогу до Прикарпаття
Хоча Сергій Романюк народився 21 липня 1953 року в Кривому Розі, а дитинство провів на Житомирщині, його справжнє народження як особистості та митця відбулося саме в Івано-Франківську. У 1972 році, після навчання у студії при театрі імені Івана Франка в Києві, доля привела молодого актора на Захід України.
Тодішній художній керівник франківського театру Віталій Смоляк розгледів у високому, статному юнакові (зріст Романюка був майже два метри!) не лише фактуру, а й величезний внутрішній потенціал. Так розпочалася багаторічна епоха Романюка на сцені Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру.
Франківськ став для нього не просто місцем роботи, а енергетичним центром. Він часто казав, що любить це місто за його затишок, за можливість зустріти друзів-художників чи письменників просто під час прогулянки центром, за особливу духовність, якою просякнуте повітря Прикарпаття.
Актор, який умів мовчати
У театральних колах про Сергія Романюка казали: “Він володіє рідкісним даром – грати мовчки”. Коли він з’являвся на сцені чи в кадрі, йому не обов’язково було виголошувати довгі монологи. Його важкий, глибокий і водночас неймовірно добрий погляд був промовистішим за будь-які монологи.
Його кінокар’єра розпочалася досить пізно – у 1989 році, коли відомий режисер Леонід Осика побачив Романюка у виставі “Тіні забутих предків” у ролі Мольфара. Осика був вражений переконливістю актора і запросив його у фільм “Гетьманські клейноди”. Після цього двері великого кіно відчинилися для Сергія Дмитровича назавжди.
Він став майстром характерних ролей. Військові, слідчі, прокурори, священники – його фактура ідеально пасувала для образів сильних, вольових чоловіків. Але за цією суворою зовнішністю завжди ховалася тонка психологія.
“Владика Андрей”: роль, що стала іспитом для душі
Найважливішою, знаковою і, мабуть, найважчою роллю у житті Сергія Романюка став образ Митрополита Андрея Шептицького у фільмі Олеся Янчука “Владика Андрей”. Це не була просто робота – це було служіння.
Щоб втілити образ великого Митрополита, Романюк провів два дні у монастирі, намагаючись зрозуміти побут, жести та внутрішню тишу ченців. Він годинами працював в архівах, вивчаючи, як Шептицький тримав чашку кави, як через хворобу в нього тремтіли руки наприкінці життя. Грим накладали по три години щодня, але найскладнішим було передати масштаб особистості Шептицького – його мудрість та всепрощення.
Сам актор зізнавався, що вистраждав цю роль. П’ять разів його викликали на проби, і кожного разу він доводив, що саме він має стати обличчям Владики на екрані. Коли фільм вийшов, люди плакали. Для багатьох українців саме Сергій Романюк став тим живим втіленням Шептицького, якого вони відчували серцем.
Поза шаблонами: від “Буржуя” до кліпу “ВІА Гри”
Творчий діапазон Романюка був безмежним. Глядачі пам’ятають його за серіалами “День народження Буржуя”, “Роксолана”, “Чорна рада”. Він не цурався епізодичних ролей, якщо вони були цікавими.
Мало хто знає, але Сергій Дмитрович знявся у кліпі гурту “ВІА Гра” на пісню “Біологія”, де зіграв роль заможного іноземця. Він згадував цей досвід з гумором: “Завели музику Меладзе, я відразу завівся, зіграв пристрасть, партнерка тікає, кричить… Зняли з першого дублю!”. Цей епізод став яскравим свідченням його колосальної самоіронії та повної відсутності акторського снобізму. Далеко не кожен “серйозний” артист такого масштабу погодився б на подібний експеримент, але для Романюка не існувало “низьких” жанрів – була лише можливість бути різним, не втрачаючи власної гідності.
Водночас він мав неймовірну внутрішню чесність. Коли Лесь Санін пропонував йому роль кобзаря у фільмі “Поводир”, Романюк відмовився, бо режисер вимагав радикально схуднути за короткий термін. Сергій Дмитрович чесно сказав: “Я не зможу, візьми краще Стаса Боклана”. Це був вчинок справжнього Майстра. У акторському середовищі, де зазвичай панує жорстка конкуренція за головні ролі, така професійна шляхетність – велика рідкість. Відмовитися від знакової ролі й щиро порадити колегу заради того, щоб фільм лише виграв від цього, міг тільки артист із по-справжньому великим і чесним серцем.
Простота, що підкорює
Поза екраном Сергій Дмитрович був людиною надзвичайної скромності. Він не мав “зіркової хвороби”, попри величезну популярність. В Івано-Франківську його знали всі, і він міг годинами спілкуватися з простими людьми на вулиці чи на ринку. Він був частиною свого міста, його душею.
Друзі згадують його як неймовірного оповідача та людину з великим почуттям гумору. Він умів підтримати молодих акторів не повчаннями, а власним прикладом. Його професіоналізм був еталонним: він завжди приходив на знімальний майданчик повністю підготовленим, знаючи не лише свої репліки, а й контекст кожної сцени.
Він дуже любив життя у всіх його проявах. Любив свою родину, свій дім, свою землю. І ця любов була тим пальним, яке дозволяло йому працювати на повну силу до останніх днів.
Громадянська позиція та 2014 рік
Події Революції Гідності та початок війни на Донбасі стали для Романюка особистою трагедією. До 2014 року він багато знімався в спільних українсько-російських проєктах, мав друзів у Москві. Але після анексії Криму та агресії РФ він зайняв жорстку позицію.
“Нас більше немає, не існує. Війна все це обрубала”, – казав він про стосунки з російськими колегами. Він відмовлявся від пропозицій зніматися на росії, вважаючи, що під час війни творчість не може бути поза політикою. Його серце боліло за кожного українського солдата. Він часто згадував зустріч із молодим солдатиком у Києві, якому вони з колегою купували продукти, і з гірким болем говорив про те, як несправедливо, коли держава не дбає про своїх захисників.
Повернення додому: останні акти
Останні роки життя Сергія Дмитровича були непростими. Він боровся з хворобою, пересувався з ціпком, але не втрачав світла в очах. У 2018 році він зробив те, на що чекали всі франківці – повернувся на сцену рідного театру.
Режисер Ростислав Держипільський запросив його у виставу “Модільяні”, де Романюк зіграв художника Ренуара. Це було символічне повернення Майстра. Ренуар у його виконанні був фізично слабким, але духовно незламним – так само як і сам Сергій Дмитрович у той час.
Він також активно допомагав молодим митцям, зокрема “Новому театру” в Івано-Франківську, передаючи їм свій досвід та мудрість. Він вірив у відродження українського кіно, хоча й застерігав молодь від “примітиву та полови”.
Вічний спокій на Алеї Слави
3 березня 2019 року Івано-Франківськ здригнувся від сумної звістки: Сергія Романюка не стало. Йому було 65 років. Місто прощалося зі своїм Генієм у стінах театру, якому він віддав найкращі роки життя.
Поховали народного артиста на міському кладовищі в Чукалівці, на Алеї Слави. Його могила – це місце пам’яті про людину, яка довела: можна бути зіркою світового масштабу, залишаючись при цьому щирим патріотом свого міста.
Мер Франківська Руслан Марцінків тоді сказав: “Від нього йшов неймовірний позитив і душевна мудрість. Мало що в цій скромній людині видавало зірку екранів”. І це правда. Романюк був “своїм” для кожного франківця.
Замість епілогу
Сергій Романюк залишив по собі не лише фільмографію з сотні назв, а й особливу школу акторської майстерності – школу правди. Він вчив, що актором не стають, а народжуються, і що талант – це лише фундамент, на якому потрібно щодня вибудовувати храм своєї душі.
Він був одним із тих небагатьох, хто міг тримати паузу так, що глядач боявся поворухнутися. Він був “франківським Жаном Габеном”, який знав ціну тиші. Для нашого міста він назавжди залишиться не просто “зіркою з телевізора”, а шляхетним сусідом, який обрав спокій затишних вуличок Франківська замість галасу мегаполісів.
Сьогодні, коли ми переглядаємо “Владику Андрея” чи “Толоку”, ми бачимо в кадрі не просто актора. Ми бачимо очі людини, яка глибоко любила свою землю, свій театр і своє місто. Сергій Романюк пішов у вічність, але його голос продовжує звучати в стінах Івано-Франківського драмтеатру, а його шляхетний погляд і далі вчить нас головному – бути справжніми, бути гідними та завжди залишатися людьми, незалежно від висоти отриманих нагород.
Франківськ пам’ятає. Франківськ пишається.
