Згідно з офіційною інформацією, перша вистава “Платон Кречет” в драматичному театрі ім. Франка відбулась в грудні 1939 року. Втім, прив’язуватись до цієї дати ненадійно. Після окупації Західної України, влада брехливо привласнювала собі все українське. За одним архівним документом, ще в 1934 в Станиславові гучно святкували сторіччя Галицького театру, пише frankivsk-trend.in.ua.
Початок діяльності
Культура була одним із методів просування владою радянської ідеології. Саме тому масово відкривались театри. Спочатку, в Станиславові планували відкрити два: драматичний та музичний. Втім, ресурсу вистачило лише на один. Приміщення для трупи було виділено в будівлі колишнього польського театру ім. Монюшка (філармонія).
Зі самого початку в театрі працювали визначні особистості культурного простору країни: Божедан Лесь, Клавдія Кемпе-Гош, Марія Слюзарівна-Сохановська, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут.
Після німецької окупації., в 1945 трупа повертається до роботи з новими силами. Драматичний театр в Станиславові активно доукомплектовується цінними кадрами. Частина акторів з харківського театру залишається на постійній основі в місті. До них додаються станиславівські таланти, запрошені актори з інших міст. Повоєнний період відкрився виставою Чабаненка “На Вкраїні милій”.
Місцева “Прикарпатська правда” на своїх сторінках в 1946 друкує план архітектора Клочка по реконструкції міста. Площу Ринок планували докорінно змінити: знести старі будівлі, натомість збудувати міську раду, оперний театр та музей. Втім, цей план так і не вдалось реалізувати.
Проблема приміщення для театру стояла гостро. Старий зал вміщував лише 550 глядачів, а для обласного театру така кількість замала. Проєктом займались Жидерін та Крилова. Архітектори планували звести новий адміністративний центр на Радянській (Незалежності). В газеті 1958 року був надрукований цей проєкт. Театр мав розташуватися на площі та перекрити вихід з вул. Леніна (Лепкого). По задуму, був не оперним, а драматичним.
Нове приміщення театру
Перший проєкт виглядав, дійсно, помпезно: цегла, облицьована білим вапняком, цоколь зі сірого граніту, головний фасад з колонами в портику та лоджії, вітражі у вікнах зі сюжетами побуту, праці та творчості українців, зал на 800 місць, партер, балкони, фоє, виставкові приміщення, кулуари, механізована сцена з електричною апаратурою. Втім, нова постанова ЦК КПСС говорила про те, що подібні задуми вимагають надто багато державних коштів. Проєкт драмтеатру був визнаним надто пишним та, в результаті, його закрили.
В 1967 новий план театру належав Степану Сліпцю. Споруда мала бути висотою як дев’ятиповерхівка на площі 13 тис. метрів квадратних. Глядацький зал був розрахованим на 950 місць. На даху театру розташовувався вертолітний майданчик, а в підвалі бомбосховище.
Пан Сліпець працював спільно з художником Зарецьким Віктором, котрий займався проєктом оздоблення фасаду майбутнього театру. Першою ідеєю митця було розмістити зовні панно з дохристиянськими обрядами слов’ян. Втім, керівництво партії таку ідею не удобрило.
Наступним задумом Зарецького були гуцульські музики, виконані з кераміки, золота, смальти. Митець був радий втілити власний план безплатно, але керівництво залишилось незадоволеним. Причина була в політичних поглядах дружини митця. А. Горська – дисидентка, активна учасниця правозахисного руху, художниця, вбита в 70-х при незрозумілих обставинах. Ніхто не сумнівався, що до цього приклало руку КДБ.
Як область театр оздоблювала
Іван Скиба – перший секретар обкому та керівник Прикарпаття з великим амбіціями. Він хотів собі театр, до якого навіть Києву було б далеко. Над проєктом працював тоді Сосновий Дмитро. Позаяк екстер’єр був типовим радянським, вирішили зосередити увагу на інтер’єрі. Майстер отримав добро залучати до роботи будь-які матеріали та найкращих митців.
У 80-х допомагала чи не вся Франківщина: майстри Косівського об’єднання “Гуцульщина”, художники та скульптори, умільці зі склозаводу Кутища, що на Тлумаччині, які виготовляли просто нереальні люстри.
Інтер’єр мав відображати гуцульський колорит: мармурові стіни з’єднувались з дерев’яними меблями та сволоками, художньо вирізьбленим металом, лежанками та гобеленами. Родзинкою у вестибюлі стало панно з кераміки зі сценами карпатських легенд та побуту гуцулів. Творили такі майстри як: Косович Й., Вільшук В., Мурафа М. Вони навіть увіковічили себе в одному фрагменті. У 80-х художників за такий нестандартний проєкт нагородили Шевченківською премією.
Головний фасад прикрасило велике панно “Троїсті музики”, який віддалено нагадував спрощену версію забракованого владою проєкту Зарецького. У нове приміщення театр переїхав в 1980.
Зірки театру
Окрім геніального композитора Я. Барнича, котрий був диригентом з 1945 по 1963, знаковою художницею драматичного театру Франка стала Симашкевич Міліція. Це перша жінка-художниця театру та кіно. Усіма вміннями завдячувала Вадиму Меллєру, котрий був художником театру Л. Курбаса “Березіль”.
Драмтеатр вирізнявся на фоні своєю активною мистецькою позицією. Заявляв про себе такими виставами як “Роксолана” Забашти Л. режисера Смоляка В. Її, до слова, показували сімсот разів. Вистави “Тіні забутих предків” Коцюбинського, “Плаха” Айматової Ч., “Іуда Іскаріотський” Андрєєва Л. режисера Бориса I.
2008 ознаменувався приходом нового геніального керівника драматичного театру Ростислава Держипільського. Знаковими виставами під керівництвом креативного режисера були: “Солодка Даруся” Матіос М., “Нація”, “…майже ніколи не навпаки…”. Пан Ростислав посприяв тому, що театр перестав бути регіональним та став загальнонаціональним.
Завдяки діяльності драматичного театру Франка, міцнішала й позиція міста як одного з найвпливовіших культурних центрів України. Франківськ ставав відомим завдяки резонансним імпрезам, фестивалям “Porto Franko”, “Часу Театру”, гастролям трупи з виставами в межах держави та закордоном.
Напрям роботи директора і, за сумісництвом, режисера Держипільського вирізняє драмтеатр на фоні інших. Вистави організовуються у стилі “ґрунтового символізму”. Це означає, що усі символи та метафори мають під собою національно-культурне підґрунтя. Завдяки цьому, усі сценічні сюжети режисера такі насичені та колоритні. Держипільський є наступником діяльності Курбаса в театральному дійстві, його “образного перетворення”.
Режисер надає перевагу творчості Матіос, Котляревського, Чехова, Стефаника, Шекспіра, Шухевича та Вінценза. Не цурається “Гамлета”, “Модільяні”, “Ромео та Джульєтти”. Європейські творіння з українською суттю вже були високо оцінені критиками та публікою.
Держипільський зумів об’єднати найкращих зірок, акторів-лідерів та однодумців в театральну трупу. Драматичний театр Франка радо вітає таких відомих українських та світових режисерів як: Жирков С., Одрі Ж. (головний режисер театру у 2018-2020), Голенко М., Саркісян Р., Тарна М.
Театральний колектив з програмою “Театр в зоні доступу” активно гастролює країною, містечками та селам Прикарпаття, визволеними містами сходу, розташуваннями ЗСУ та закордоном. Своєю місією театр вважає безкомпромісний український патріотизм.
