Петро Михайлович Бенюк – видатний український актор, який присвятив своє життя театру та кіно. Народний артист України, легенда львівського театру імені Марії Заньковецької та справжній майстер перевтілення. Він міг бути комічним, трагічним, часом гротескним, але завжди органічним. Його герої, часто другопланові, але завжди пам’ятні, вражали особливою життєвою правдивістю. Його шлях до визнання почався не в столичних кабінетах, а в мальовничому прикарпатському селищі, у сім’ї, де любов до мистецтва була такою ж природною, як гірське повітря. Ця історія – про хлопчика, який попри бідність та ранню втрату батька проніс свою мрію крізь усе життя, ставши справжнім майстром сцени та екрана – розповідає frankivsk-trend.in.ua.
Дитинство
Петро Бенюк народився в мальовничому гірському селищі Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області 4 березня 1946 року. Тато хлопчика, Михайло Антонович, походив з селища Битків Надвірнянського району,
мама, Текля Павлівна, була родом з села Тартаков, що на Львівщині. Познайомились батьки в часи Другої світової війни в Німеччині, куди обох відправили в 1942 році працювати на благо рейху. Після закінчення війни в 1945 році молоде подружжя повертається в Україну та оселяється на Прикарпатті.
В сім’ї було троє дітей: Петро, Микола та Богдан. Батьки змалечку прищеплювали любов до мистецтва. Текля Павлівна була простою жінкою, але надзвичайно артистичною – чудово співала та вміла майстерно копіювати людей. А Михайла Антоновича жартома називали ходячим солдатом Швейком.
Селище Битків, де зростав майбутній актор, було в той час культурно активним, зокрема, в ньому функціонував клуб нафтогазового управління, де часто влаштовували великі бали-маскаради, сюди приїжджали з гастролями великі театри, постійно показували вистави сусіднього коломийського театру.
Цікаво, що перший виступ Петра перед публікою відбувся в першому класі: його тоді витягли на сцену та сказали щось читати. В той момент хлопчик дуже розхвилювався, в нього, наче в тумані, попливло все перед очима, та згодом він опам’ятався.
Згодом батько хлопця хворіє на перитоніт та передчасно помирає. Вся турбота за дітей лягає на плечі матері. Текля Павлівна, маючи лише два класи польської школи, важко працювала санітаркою та на газоліновому заводі, але сім’я жила дуже бідно. Намагалися допомогти й односельці, які, наприклад, побачили, що Петро обожнював кіно, цікавився плівкою, кіноапаратурою, тому влаштували його помічником кіномеханіка. На всі сеанси Богдан потрапляв безплатно. Як жартували брати: Петро “крутив кіно”, а Богдан дивився.
Мрія про акторську професію була настільки сильною, що одного дня Петро, без чиєїсь допомоги, зібрав кілька рублів на квиток до Києва і поїхав вступати до театрального. Мама тоді кричала, щоб він віддав гроші на хліб, але він не погодився. Петро Михайлович в одному з інтерв’ю жартома порівнює себе зі сліпим кошеням, коли прийшов вчитися, і дякує Богу, що його відвели туди, куди треба. Так юний Петро почав навчатися у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, де його керівниками були Володимир Небера і Борис Ставицький.
Дипломною роботою молодого актора мала стати вистава “Єгор Буличов та інші” за Горьким. Цікаво, що він настільки сильно входив в образ, що навіть відчував біль у печінці (його герой вмирає від раку печінки). Невідомо, чим би це все закінчилося, та, на щастя, вирішили ставити інший твір.
Закінчивши навчання, Петро отримав пропозицію працювати на кіностудії Довженка. Однак ще під час навчання актор чув багато захоплених відгуків від викладачів, зокрема від Бориса Ставицького, про Львівський театр Заньковецької як про театр найвищого ґатунку. Бенюк почував сильний зв’язок із Західною Україною, вона була йому рідною та зрозумілою. Також всі його родичі жили на Франківщині та Львівщині. Це почуття причетності до регіону було для нього вирішальним.
Після отримання направлення на роботу, актору залишилося лише скласти іспит з наукового атеїзму, під час якого один чоловік, ймовірно з Міністерства культури, поцікавився, чи радий він, що їде до Львова. Бенюк відповів, що дуже радий, адже це його батьківщина. Після цих слів він побачив злі вогники в очах екзаменатора. Така реакція злякала молодого спеціаліста, оскільки він не зрозумів причини такого невдоволення. Щоб розрядити напругу, актор додав, що на заході живе його мама, і цей аргумент заспокоїв чоловіка.
Театр
Так у 1972 році Петро Бенюк приєднався до трупи львівського театру імені Марії Заньковецької та пропрацював там понад 40 років. За свою кар’єру актор втілив понад 70 різноманітних ролей, зокрема у таких виставах, як “Пригоди бравого вояка Швейка”, “Сто тисяч”, “Останній гречкосій”, “Оргія”, “Візит старої дами”, “Невільник” тощо. Також деякі з них ставилися спеціально під Бенюка – наприклад, “Коханий нелюб” Ярослава Стельмаха, де Петро Михайлович грав центральну роль Ониська. До речі, ця вистава була в репертуарі театру близько 15 років. Зазначимо також, що Бенюк з трупою неодноразово приїжджав з гастролями та виступав в Івано-Франківському драмтеатрі, вражаючи своїм талантом.
Режисер львівського театру Федір Стригун розповідав, що Петра Бенюка в театрі любили, захоплювалися його талантом, влучним гумором та іронічно-сатиричною натурою. Однак остерігалися того, що актор хотів грати не лише в театрі, але й в кіно, та боялися, що він може підвести. Та за багато років не було жодного такого випадку: Бенюк дуже відповідально ставився до роботи.
Його значний внесок у розвиток українського мистецтва відзначено почесним званням Народного артиста України (1996) та Орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Петра Михайловича просто обожнювали глядачі, і його вистави завжди збирали повний зал.
Робота в кіно
Хоча Петро Бенюк був передусім театральним актором і присвятив більшу частину свого життя сцені Театру імені Марії Заньковецької, його внесок в українське кіно також є значним і різноплановим. Він почав зніматися ще в 1970-х роках і створив низку яскравих та колоритних образів.
Найбільш знакові ролі та фільми:
- “Голод-33” (1991) – один із перших і найважливіших фільмів незалежної України, що розповів правду про Голодомор. У цій трагічній стрічці Петро Бенюк зіграв роль Сороколитки. Його персонаж, як і весь акторський ансамбль, допоміг створити гнітючу та правдиву атмосферу того страшного часу.
- “Камінна душа” (1988) – історична драма за повістю Гната Хоткевича. Це один з яскравих прикладів українського “поетичного кіно”. Петро зіграв колоритну роль Юрчика, додавши фільму народної енергії та гумору.
- “Відьма” (1990) – готична драма режисерки Галини Шигаєвої, знята за мотивами повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”. Бенюк тут з’явився в ролі писаря Забрьохи, створивши сатиричний та водночас моторошний образ.
- “Тарас Шевченко. Заповіт” (1992–1997) – масштабний історичний серіал, де Петро зіграв роль солдата Скобелєва. Це була складна драматична роль, яка вимагала глибокого занурення в психологію людини тієї епохи.
- “Злочин з багатьма невідомими” (1993) – популярний український детективний серіал за творами Івана Франка. Петро Бенюк зіграв слідчого Адольфа Копача, продемонструвавши свій талант і в детективному жанрі.
Також він грав у таких фільмах як “Таємниці святого Юра” (1982), “І в звуках пам’ять відгукнеться” (1986), історичній драмі “Роксолана. Улюблена дружина Халіфа” (1997), стрічці “Заграва” (2011) тощо. Загалом його фільмографія налічує близько 50 кінопроєктів. Петро Бенюк у кіно завжди був органічним і переконливим, незалежно від розміру ролі. Він належав до тієї плеяди акторів, які своїм талантом і професіоналізмом створювали міцний фундамент українського кінематографа.
Пам’ять
9 квітня 2019 року у Львові перестало битися серце Петра Бенюка. Йому було 73 роки. В нього був інсульт. Петро Михайлович боровся до останнього, але, на жаль, його не вдалось врятувати. В нього залишились дружина Лариса, сини Павло та Петро, внуки Христина та Володимир. Актор похований на Личаківському кладовищі у Львові.
