“Тіні забутих предків”. Сергій Параджанов: “Мовчазного натовпу не терпів ніколи. Рабство починається з мовчання”

Свої перші п’ять фільмів Сергій Параджанов вважав невдалими. Втім, завдяки їм віднайшов власний стиль. І нарешті, все склалось із “Тінями забутих предків”. Ідеального симбіозу Параджанова з героями стрічки вдалось досягти завдяки тому спільному, що їх єднало. І це були гори. Пан Сергій враз зрозумів, що гуцули – такі ж самі горяни як і він, за походженням кавказець, пише frankivsk-trend.in.ua.

Симбіоз мистецтва та кінематографа

Саме так схарактеризував стрічку Сергій Параджанов. Він також запросив до головних ролей гуцула Івана Миколайчука, Тетяну Бестаєву, котра була з Осетії, грузина Спартака Багашвілі та вірменина Леоніда Єнгібарова. Слава до режисера прийшла, коли історія гуцульських Ромео та Джульєтти Михайла Коцюбинського вийшла на широкі екрани.

Фільм знімався з травня 1963 року по жовтень 1964 року. Радянський кінематограф тоді віддавав данину пам’яті класику української літератури – Михайлу Коцюбинському. Так було прийнято рішення про створення кінорозповіді про любов і тяжку долю українських бідняків. Фоном картини обрали прекрасні Карпати. 

Втім, Параджанов був не з тих митців, які віддають перевагу легкій роботі. Він не хотів створювати ще одну прохідну стрічку. Як відомо, фільм знімався на Франківщині, тож першим ділом, режисер вирішив ознайомитись з культурою та побутом гуцулів. Знімальна група ображалась на пана Сергія через те, що він часто ходив на хрестини, похорони, відвідував місцеві храми.

Всі сцени із “Тіней” відбувались насправді. Параджанов присвятив рік свого життя перебуванню коло вогнища, яке він називав джерелом натхнення. Стрічка відрізняється не лише сенсами, міфологізмом, детальним етнографізмом, але й тим як по-новаторськи режисер підійшов до рухів камери. Параджанов та команда повністю віддались матеріалу, аби об’єднати на екрані різні форми мистецтва.

Пан Сергій зібрав дійсно талановитих людей, без яких створити подібний матеріал було б неможливо. Георгій Якутович, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова та Мирослав Скорик трудились, аби створити симбіоз мистецтва та кінематографу посеред прекрасних Карпат. 

Стрічка отримала чимало нагород, зокрема, закордоном, де була представлена як “Вогненні кола”. У 2010 році сербський режисер Емір Кустуріца назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною у світі. Параджанов, окрім новаторського підходу до кіно, зміг наважитись на ще один ризикований крок. Режисер відмовився від дубляжу російською. Також він не хотів прибирати зі стрічки гуцульський говір. 

У 1973 році Параджанова заарештували та приписали йому націоналізм, незаконний продаж ікон, гомосексуалізм. Режисера засудили на 5 років строгого режиму. Параджанов потім говорив, що він був вірменином, народженим в Тбілісі, який сидів у російській тюрмі за український націоналізм.

Трохи залаштунків

Коцюбинський полюбив Карпати у 1910 році, а Параджанов відкрив для себе Гуцульщину у 1963 році. Карпати, у баченні режисера, – це не просто земля мольфарів, гори й були тими давніми чародіями. 

Під час знімань група жила на Верховині, фільмували також в тамтешніх селах. Для обійстя Палійчуків знайшли потрібну будівлю у Криворівні. Це була справжня, стара гуцульська ґражда. Там жила пані Параска Харук, якій на той час вже було 100 років. Колись, в юності вона навіть спілкувалась з Іваном Франком. 

За сюжетом, бурю з мольфаром знімали в Соколівці, а утопленицю шукали в Бистриці. Загиблу Марічку знайшли у Рибниці, недалеко Косова. Параджанов відрізнявся своїм креативом. Так, коли знімальна команда пішла грітись до ресторану “Гук”, Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв її черевичок та наповнив вином. Цю імпровізовану чарку він підняв за здоров’я “рафаелівської красуні” та геніальної актриси.

Цікаво, що серед гуцулів пан Сергій не відчував жодного дискомфорту. Він був наче серед своїх. Режисеру дуже подобалось проводити час на свіжому повітрі, ласувати кулешем з бринзою, ділитись смішними історіями та розказувати жарти. Також не відмовлявся випити чарку за компанію. Втім, ніхто ніколи його п’яним не бачив. Окрім того, Параджанов був дуже гостинним. Коли гуцули приїхали на озвучку до Києва, жили у квартирі режисера.

Як вже було сказано, все, що відбувалось на екрані, відбувалось насправді. Тож, гуцулами були справжні горяни. Масовка та кадри на другому плані відображали справжні події. Праця гуцулів, автентичні співи надали стрічці особливого духу Карпат. Химкою була неперевершена гуцулка з Магурки. Микола Шатрук співав гуцульських пісень. Музичний гурт, під проводом Могура – Василя Грималюка, відтворював гуцульські мелодії.

Симбіоз мистецтва та кінематографу знімався за драматичних обставин. Так, через відставання від плану та погану дисципліну, режисер отримав три догани. Також він мав творчі суперечки з Іллєнком, через які мало не покинув місце знімання. 

Під час прем’єри стрічки у київському кінотеатрі “Україна” відбувся також перший післявоєнний акт непокори. На сцені тоді виступив Іван Дзюба, який проголошував заклики проти арештів українських інтелігентів. Його підтримали Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Пізніше, радянська влада намагалась сфальсифікувати все так, наче то була спланована акція. Втім, це було не так.

Іван Миколайчук про свою роль у “Тінях”

Цікаво, що Іван Миколайчук змінив своє прізвище, коли готувались титри. Насправді він Николайчук.

Миколайчука запросили на проби до стрічки, через повагу до педагога Віктора Іларіоновича Івченка, який попросив за підопічного. Параджанов дав згоду на проби за п’ятнадцять хвилин до завершення знімального дня. Іван вже мав відчуття, що ролі не отримає. Але максималізм чоловіка взяв гору.

Миколайчук вирішив, що буде грати так, наче вся знімальна група – його вороги, яким він буде намагатись, з усіх сил, щось довести. І він таки зміг це зробити. Далі був захоплений вигук Параджанова, що перед ним стояв не просто талановитий актор, а геній.

Пан Іван на тих пробах зрозумів, коли він стояв перед камерою, йому було достатньо уявити, що перед ним – ворог. Так актор з легкістю вживався в роль. Миколайчук розумів, якщо є той збудник, аби злитись зі своїм персонажем, – це був саме він. Часто буває так, що на зніманнях то однієї речі бракує, то сонця нема, то ще чогось. Актору вистачало лише зібратись з думками.

Миколайчук пригадував перший день знімань “Тіней забутих предків” на природі. В інтерв’ю він наголошував, що великого значення для психологічного стану відігравала натура. Одна справа, коли стояти на сцені та уявляти, а зовсім інша – йти по м’якому моху, серед лісу, аромату хвої та шуму Черемошу. 

З особистісними розбіжностями Миколайчук зіткнувся під час першого перегляду себе на екрані. Він був дуже розчарований. Пан Іван не міг дивитись на власний профіль, ходу. Він вважав, що все було зовсім не тим, про що він думав та уявляв, коли втілював екранного героя. Миколайчук також думав, що ніякий він не актор. Параджанов у відповідь грозився більше не допускати його до перегляду відзнятого матеріалу.

Миколайчук тоді твердо постановив, що буде обов’язково все дивитись, аби зрозуміти, чому він такий гидкий собі. Насправді пройшло багато років, перш ніж Іван Миколайчук міг спокійно дивитись на себе екранного та аналізувати роботу.

Сюжет

Малий гуцул Іван Палійчук побачив як загинув його брат Олекса. Згодом, став свідком, коли чоловік із ворожого роду Гутенюків вбив його батька. Між тими страшними подіями, Іван знайомиться з Марічкою. За іронією долі, вона була дочкою вбивці батька. Іван дає ляпаса дівчині та викидає її хустку в річку. Там де повинна була виникнути ворожнеча, виростає приязнь.

Йшов час, Іван та Марічка росли й поступово закохувались один в одного. Проти цього союзу виступила рідня молодих людей. Через ворожнечу між родинами, Марічка вважає, що їм не бути разом. Так, через якийсь час Іван вирушає на заробітки. Він подається пасти овець та робити бринзу на полонині. Хлопець мав у планах повернутись до зими та все-таки одружитись з Марічкою.

Якось дівчина вирушила на пошуки загубленої вівці. Там вона зірвалась зі скелі, впала в річку та загинула. Іван кидається на пошуки коханої, доєднується до сплаву по річці та знаходить тіло загиблої Марічки. Хлопець довго страждав, аж поки за кілька років не зустрів Палагну. З нею він одружився.

Палагна марно намагалась привести Івана до тями, бо той все ще тужив за Марічкою. Кохана навіть почала йому ввижатись. Палагна зраджувала чоловіку зі сусідським мольфаром Юрком. Втім, Іванові на це було байдуже. Жінка просить мольфара наслати на невтішного чоловіка чари, аби той помер. Так, Іван потрохи сходить з розуму, стає відлюдьком, тішить себе примарами Марічки. Однієї холодної ночі, він йде за привидом та помирає.

Ховають Івана, як годиться на Гуцульщині, за традиційними звичаями, з піснями й танцями. За цим дійством спостерігають з вікна діти.