“Люм’єр” знаходиться в історичній частині Франківська. Названий так на честь братів Люм’єрів, котрі у свій час започаткували кінематограф. В перекладі з французької означає “світло”. Зведена в 1929 році в стилі артдеко будівля – єдина в Україні, де чотири кінозали розташовані один над одним. Для цього спеціально розроблявся проєкт будівлі, пише frankivsk-trend.in.ua.
Будівництво та розквіт театру
Як пише report.if.ua, все почалось з пожежі в приміщенні “Соколу”, що на Міцкевича. На жаль, пожежники не змогли врятувати ситуацію і значна частина споруди була втрачена. Найбільше шкоди зазнала “заробкова” зала для урочистих подій, котра вміщувала шістсот людей.
Завдяки страховці, зруйнована частина споруди була відновлена і розбудована. Керівництво “Соколу” вирішило зробити там кінотеатр, який назвали “Тон”. Проєктом зайнявся іменитий автор міської ратуші С. Треля.
Велична будівля 1929 року була створена в стилі артдеко, котрий відрізняв її серед інших, завдяки металічному блиску, глянцю, фактурним поверхням та древніми орнаментами. Інтер’єр також виконаний за канонами артдеко. На фасаді красуються вісім десятиповерхових колон від другого поверху до самого даху.
Це перша споруда Станиславова, котра, за проєктом, будувалась як кінотеатр. “Тон”, окрім цього, був і найбільшим кінотеатром зі звуком у Станиславові. Глядацький зал вміщував 580 осіб. Частина місць була розташована також на балконі. В почекальні стояли каси з квитками та затишне кафе.
Відомий польський режисер Є. Кавалерович, малим, часто відвідував Станиславів. А згодом, в 1936 вступив до місцевої гімназії. Саме в “Тоні” малий побачив своє перше кіно. Так почалась його любов до кінематографа. В той час крутили багато американських фільмів. Одного разу, Кавалеровича назавжди вразила німа стрічка “Нібелунги”. Сцену, де герой їде на коні, десятирічний так добре запам’ятав, що відтворив потім досконально на екрані вже дорослим.
Законодавець моди
Міжвоєнний період був часом розквіту кінематографа. Попри те, що квитки на кіно були дорожчими, – розпродувались на “ура”. В міських газетах ширились певні страхи, аби містяни взагалі не перестали відвідувати театри.
Серед станиславівських старшокласників популярним було одне заняття. Близько 19:00 учні збирались коло “Тону”, щоб послухати популярну тоді музику. Керівники кінотеатру включали платівки та голосником передавала звук на вулицю. Звичайно, коли починався кіносеанс, пісні вимикали. Але так мелодії розносились в маси та ставали популярними серед юних містян. Їх навіть на українську, часто, перекладали.
За німців, “Тон” не втрачав популярності. Втім, фашисти перейменували споруду на “Вікторію”. Подивитись кіно могли лише обрані. А ними були, звичайно, одні тільки німці. На кінотеатрі навіть надпис відповідний був. Українцям, полякам та вірменам не можна було приходити до “Вікторії”. Що вже говорити про станиславівських євреїв.
Того чорного для Станиславова дня – 14 листопада 1943, гестапівці дивились в “Вікторії” кіно. Тоді їх викликали на облаву в місцевому театрі. Після сумнозвісної вистави “Шаріки”, було розстріляно 27 українських патріотів.
Від розквіту до занепаду
За радянської влади, кінотеатр отримав назву ім. І. Франка. Тоді відремонтували та розширили фоє закладу. Перед сеансом кіно, містяни могли почитати газети чи послухати лекцію. Отак люди сиділи й слухали про “подвиги” Сталіна, хотіли вони того чи ні. А при вході в кінотеатр їх зустрічав портрет вождя у повен зріст.
У 50-ті кінотеатр переживав свої найкращі роки. З’явився і другий зал, менший, для перегляду кінохроніки. А в 1957 було відкрито перше в регіоні широкоекранне кіно на 460 місць. Тоді містяни часто скаржилися, що потрапити до кінотеатру було неможливо, через відсутність квитків.
90-ті кінозал зустрів занепадом. Почали з’являтись салони відеопрокату, розвивалось піратство. Франківці купляли свої перші відеопрогравачі та влаштовували собі кіносеанси вдома. У 2000 кінотеатр, який тоді перейменували на “Будинок кіно”, взагалі перестав існувати.
Але наступив 2006, і своє нове життя, завдяки інвесторам, почав відомий вже в сучасності “Люм’єр”.
