22 листопада 1891 року в Станиславові пройшло освячення будівлі театру на Бєльовського, 1. Проєктом займався місцевий колійовий інженер Юзеф Лапіцький, пише frankivsk-trend.in.ua. Сказати, що результат будівництва задовольнив усіх – недостатньо. Попри те, що конструкція була дещо спрощена, містяни мали чим пишатись. Саме Станиславів, з-поміж таких визначних міст як Краків та Львів, отримав привілей у вигляді окремої театральної будівлі, пише www.ckpide.eu.
Будівництво та довоєнні роки
Головним натхненником будівництва театру був голова Музичного товариства ім. Монюшки – Б. Шамейт. Ідея поглинула його з головою. Цьому пану довелось пройти через багато труднощів: він стояв при дорозі у лахмітті музи Монюшки та просив гроші, чув неодноразові відмови та продовжував наполягати на своєму. Так тривало чотири роки, аж поки Громадська каса не гарантувала Шамейту фінансову підтримку у будівництві театру.
Будівельні роботи, під керівництвом інженера Ю. Лапіцкого, розпочалось у квітні 1891. Робота кипіла і в місцевій газеті припускали, що театр відчинить свої двері вже в листопаді того ж року. Так і сталось. 22 листопада Лапіцкий урочисто віддав ключі від театру Болеславу Шамейту.
Того ж вечора пройшов урочистий концерт за участю співочого товариства “Лютня” зі Львова та диригента М. Бернацького. Глядачі згодом стверджували, що такого концерту в місті ще не чули. Вечір завершився бенкетом на 180 осіб.
Хоч ремонтні роботи тривали до 1892 року, польська театральна сцена, за участі визначного актора Л. Квєціньського, продовжувала розвиватись. Місцеві актори видихнули з полегшенням, бо до цього змушені були тіснитись у непристосованому приміщенні Європейського готелю (сучасний пасаж Гартенбергів).
Після завершення будівництва, споруда театру справляла величне і дещо містичне враження. Місць в залі, до речі, вистачало всім охочим подивитись на театральне дійство. В залі було 300 крісел та 10 лож. Загалом, могло поміститись до 800 осіб. В інших крилах театру Монюшки були зали для ресторану та музичної школи. Над вестибюлем містилась балконна ніша з виходом на заквітчану терасу.
В такому вигляді, з деякими модифікаціями, театр проіснував кілька десятиліть. Остаточного вигляду набув в 30-х роках 20 століття.
Повоєнні роки
Немає нічого вічного. На собі це відчули всі, причетні до театру люди. З плином часу “вилазили” на поверхню недоробки. Фасад потребував ремонту. Грошей бракувало, тому на початку 20 ст. лише пофарбували стіни глядацької зали та відремонтували знищений дах.
Амбіції господаря Товариства та тенора Є. Буковскі, щодо реконструкції театру, розбились об реалії війни. Крім того, бойові дії принесли й додаткові руйнування. Містяни в другій половині 20 століття відзивались про театр Монюшки, радше як про “обдерту, брудну, сиру та холодну театральну буду”.
Втім, коли Польща відновила свою незалежність, відродилось і культурне життя Станиславова. В березні 1928 було засновано Комітет з відбудови театру. Втім, ідея “омолодити” стіни не здавалась містянам доброю. Завдяки співпраці місцевих товариств “монюшківців” та “фредровців”, театр отримав назву ім. Монюшки. Технічною стороною займався відомий в Станиславові інженер С. Треля.
Близько року тривали роботи зі встановлення сучасної вентиляції, центрального опалення та електричних мереж. Приміщення розширили для каси, буфету, пральні та гардеробу. Крісла глядацької зали замінили та пофарбували стіни. Театр Монюшки став одним із найсучасніших та найгарніших в тодішній Польщі. Вже 6 жовтня 1929 пройшло його урочисте відкриття.
Попри те, що минуло понад вісімдесят років, вигляд споруди не сильно змінився. Лише напис “Театр ім. Монюшки” Другої світової не пережив та був демонтований. У 2023 споруда колишнього театру належить обласній філармонії.
Попри те, що виступають в ній українці, польські акценти все ж залишились. Місцеві поляки вщент заповнюють зали на День Незалежності. Вони слухають незабутні мелодії з фільмів на концертах та гарно проводять час.
