На зламі ХІХ–ХХ століть Станиславів входив у нову фазу свого культурного розвитку. Місто, що досі жило між ремеслом і торгівлею, поступово почало формувати власний інтелектуальний і мистецький простір. Театр, хоровий спів, камерна музика ставали не просто розвагою, а формою самоусвідомлення громади. Саме в цей час музика перестає бути випадковою подією — вона входить у міське життя як необхідність, пише frankivsk-trend.in.ua.
«Боян» і народження музичної традиції
Центром цього процесу стало товариство «Боян», засноване у 1896 році. Воно об’єднало людей різних професій, але єдиного світогляду: Ромуальда Зарицького, Івана Біликовського та Євгена Якубовича. Завдяки їхній ініціативі у Станиславові виник хор, який швидко переріс рамки аматорства і став одним із найкращих у Галичині.
«Боян» підтримував активні контакти з Наддніпрянською Україною, формував репертуар на засадах української класики й європейського музичного канону. Хор виступав на національних святах, щороку давав звітні концерти, співав у Катедральній церкві. Музика дедалі виразніше ставала мовою міста.
Денис Січинський
З 1899 року художнім керівником і диригентом «Бояна» став Денис Січинський — композитор, редактор, педагог. Його діяльність у Станиславові була багатовимірною: він не лише керував хором, а й редагував і видавав нотні збірки, формував виконавські стандарти, виховував музичне середовище.
Саме при «Бояні» виникло нотне видавництво, яке видало твори Сидора Воробкевича, Михайла Вербицького, Остапа Нижанківського та самого Січинського. Його композиції на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки стали елементом духовного спротиву й культурної самоідентифікації.
Візит Лисенка і утвердження міста на культурній мапі
1903 рік став знаковим — до Станиславова приїхав Микола Лисенко. Цей візит символічно закріпив за містом статус повноцінного учасника загальноукраїнського культурного процесу. Пам’ять про нього, як і про Січинського, досі присутня в міському просторі.
Музична школа як відповідь на виклик часу
У 1902 році при «Станиславівському Бояні» було відкрито міську музичну школу. Вона одразу формувалася як системний навчальний заклад — з класами інструментів, співу, теорії музики. Тут не лише навчали гри, а й виховували слухача.
Регулярні пописи перетворювали навчальний процес на публічний діалог з громадою. Школа дала місту перших професійних педагогів і виконавців, серед яких особливу роль відіграла Стефанія Мішкевич-Крижанівська — одна з перших українських піаністок Станиславова.
Інститут імені Лисенка: професіоналізація середовища
У 1921–1922 навчальному році музична школа набула статусу філії Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Попри фінансові труднощі та постійні переїзди, інститут став осердям професійної музичної освіти міста. Тут навчалися майбутні композитори, виконавці, педагоги — Кос-Анатольський, Тетяна і Марко Лепкі, Михайло Островерха.
Концертна діяльність інституту — вечори класичної музики, лекції, камерні виступи — формувала новий тип міського слухача: уважного, підготовленого, вимогливого.
Музичне училище: тяглість у складні часи
Реорганізація 1939 року призвела до створення музичного училища та початкової школи. Згодом училище отримало ім’я Дениса Січинського, а його музей став простором пам’яті й наступності. Повоєнні десятиліття принесли нове покоління педагогів і виконавців, які зберегли рівень і традицію попри історичні злами.
Філармонія: музика виходить у простір регіону
Логічним продовженням багаторічної традиції музичної освіти та концертного життя Станиславова стало створення у 1940 році Івано-Франківської обласної філармонії. Її поява означала новий етап — перехід від локальних ініціатив і навчальних осередків до повноцінного центру професійного музичного мистецтва Прикарпаття.
Витоки філармонійної історії пов’язані із заснуванням Гуцульського ансамблю пісні і танцю, який виник на ґрунті аматорських колективів, зокрема Космацького сільського хору. Саме тут формувався унікальний синтез народної традиції й сценічної культури. Засновниками ансамблю стали диригенти Ярослав Барнич і Михайло Магдій та хореограф Ярослав Чуперчук — постаті, що заклали основи професійної інтерпретації гуцульського музично-хореографічного спадку.
Офіційно філармонію було утворено 1 листопада 1940 року з чітко окресленою місією: організація концертної діяльності в містах і районах області. Відтоді вона стала інституцією, що не лише репрезентувала високе мистецтво, а й системно формувала музичний простір регіону.
Сцена, яка бачила легенд
У різні періоди філармонія була місцем виступів визначних постатей української та світової культури. На її сцені звучали голоси Соломії Крушельницької, Марії Заньковецької, Івана Козловського, Іри Маланюк, Анатолія Солов’яненка, Дмитра Гнатюка, Євгенії Мірошниченко. Тут працювали й виступали Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Наталія Ужвій — митці, що формували не лише мистецький, а й інтелектуальний клімат епохи.
Філармонійна сцена стала простором зустрічі різних традицій: української класики, європейського симфонізму, камерної музики, вокального й хорового мистецтва. Поруч із вітчизняними майстрами тут концертували виконавці з Польщі, Франції, Німеччини, Італії, США, Великої Британії, Канади, Південної Кореї та інших країн, що поступово вписувало Івано-Франківськ у міжнародний культурний контекст.
Колективи, що формували звучання епох
Уже в 1944 році при філармонії діяли вокальний і струнний квартети, а згодом структура установи почала активно розширюватися. У 1970–1980-х роках з’являються вокально-інструментальні ансамблі, зокрема ВІА «Беркут», «Співочі голоси», «Пісня звеличує працю», що відображали запити часу й нові форми сценічної музики.
Пізніше філармонія стала майданчиком для камерних, фольклорних і експериментальних колективів — «Синевір», «Верховинці», «Галичина», «Класик модерн», дует «Діалоги», тріо бандуристок «Пектораль», квартет фаготистів «Бомбардіні». Кожен із цих ансамблів по-своєму продовжував і трансформував традицію, закладену ще «Бояном» і музичним інститутом.
Сьогодні при філармонії діють академічний симфонічний оркестр, камерний оркестр «HARMONIA NOBILE», камерний хор «Воскресіння», ансамблі солістів, саксофоністів, струнні формації та балетна школа імені Володимира Павліковського. Їхні гастролі охоплюють не лише Україну, а й провідні концертні зали Європи.
Філармонія як простір наступності
Окремою сторінкою в історії установи стали мистецькі проєкти й фестивалі. Від 1950-х років тут щороку відбувається фестиваль «Прикарпатська весна», який з часом доповнився дитячим фестивалем «Прикарпатський первоцвіт» та проєктами «Юні віртуози» і «Молоді таланти». Таким чином філармонія перебрала на себе важливу місію — підтримку наступних поколінь музикантів.
У 2017 році філармонії було присвоєно ім’я Іри Маланюк — співачки світового рівня, чия творча доля стала символом поєднання локального коріння й глобального визнання. А започаткований конкурс вокального мистецтва її імені остаточно закріпив за філармонією статус інституції, що не лише зберігає традицію, а й продукує нові сенси.
