Є пісні, що з часом втрачають актуальність, а є такі, які зростають разом з поколіннями, стають частиною колективної пам’яті та перестають належати лише авторові. Саме такою стала пісня «Понад Прутом моя Коломия» — неофіційний музичний символ міста над Прутом, твір, який десятиліттями передавався з уст в уста, звучав на сценах і площах, але довгий час залишався без свого імені.
Її знають коломийці різного віку, співають хори й ансамблі, вона лунає на святкових подіях і родинних зібраннях. Водночас історія цієї пісні — це не лише шлях народження мелодії, а й драматичний літопис життя її автора, поета Михайла Хромея, якого радянська система намагалася викреслити з культурного простору, пише frankivsk-trend.in.ua.
1957 рік: народження пісні-перлини
Пісня «Понад Прутом моя Коломия» була написана у 1957 році — саме цю дату підтверджував сам автор, попри те, що в пізніших телеефірах траплялися помилкові згадки про 1954 рік. У той час Михайло Хромей створив вірш з п’яти рядків, сповнений світлого ліризму, глибокої любові до рідного краю, писанкової Коломиї та внутрішньої свободи, яка відчувалася між рядками.
Разом з композитором Дмитром Циганковим текст було скорочено до трьох рядків — саме в такому вигляді пісня набула завершеного музичного звучання і почала свій шлях до слухача. Її прийняли з ентузіазмом, вона швидко поширилася серед людей, хоча ім’я автора майже не звучало публічно.
Михайло Хромей згодом не раз зізнавався, що шкодує через зміну фіналу пісні. Первісне завершення останньої строфи звучало так:
Мріють вдалині
Голубі Карпати.
Білий цвіт чи сніг?..
Цвіту не стоптати.
Ці рядки стали не лише поетичним образом, а й символом самого автора — незламного, попри тиск і замовчування.
Неофіційна заборона і тиша навколо імені
Популярність пісні не означала офіційного визнання. Навпаки — за спогадами краєзнавців і сучасників, «Понад Прутом моя Коломия» була неофіційно заборонена місцевою компартійною владою. Причина полягала не у відкритому протесті, а в самій інтонації твору — надто щирій, надто національній, надто українській для радянського канону.
У літературних оглядах місцевої преси Михайлові Хромею дорікали за надмірну любов до українського слова та історичної пам’яті. Після короткої хрущовської відлиги почалося нове згортання свободи і поет остаточно потрапив до категорії неблагонадійних.
Поет, якого забули за життя
Про це особливо промовисто написав журналіст і краєзнавець Микола Савчук у великій публікації «Цвіту не стоптати», надрукованій 5 травня 1992 року в газеті «Вісник Коломиї». Автор неодноразово спілкувався з Михайлом Хромеєм і зафіксував гірку правду його життя: «Ми ведемо розмову з сивобородим, підточеним недугами чоловіком, якому 65 років і якого в цих 65 забули освітяни, поети, урядовці, односельці…»
Сам Хромей тоді зізнався, що ювілей пісні для нього важливіший за власний день народження, адже саме вона стала головним свідченням його існування в культурі.
Життєвий шлях Михайла Хромея
Михайло Хромей народився 25 березня 1927 року в селі Пужники на Тлумаччині. Він був сином Івана, зростав у середовищі, де шанували слово, освіту і працю. Навчався у Хотимирській семикласній школі, згодом — у Коломийській гімназії в роки Другої світової війни. Разом з іншими учнями винаймав помешкання у священика Русина на теперішній вулиці Симона Петлюри — у тому ж домі певний час мешкав і Дмитро Павличко.
Хромей здобув фундаментальну освіту: закінчив Чернівецький університет з відзнакою, навчався у Київському інституті іноземних мов, володів кількома європейськими мовами та есперанто.
Репресії, арешт і зламане здоров’я
Кульмінацією переслідувань став серпень 1965 року. Під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в гуцульських Шешорах Михайло Хромей несподівано прочитав власний вірш «В ніч темну». Цей вчинок мав наслідки: обшуки, арешт, допити, психологічний тиск і погрози.
Поета звільнили, але ціною стало підірване здоров’я — саме тоді почався цукровий діабет. Його творчість опинилася в тіні, а життя перетворилося на постійний пошук роботи і виживання.
Пісня, що повернулася з-за океану
Найбільш символічний момент у долі пісні настав у 1990 році. На Вічевому майдані в Коломиї виступали українські ансамблі молоді з Канади, США та Аргентини. Коли вони разом заспівали «Понад Прутом моя Коломия», пісня, яка десятиліттями була вигнанкою, повернула ся додому.
Краєзнавець Степан Андріїшин писав, що в ту мить на обличчі Михайла Хромея ніби зупинилося сонячне проміння — це була найвища нагорода для автора після років мовчання.
Спадщина, що пережила автора
Михайло Хромей помер 11 червня 1994 року, не доживши до повного розквіту незалежності. Він залишив по собі поезії, рукописи, поему «Довбуш», повість про художника Модеста Сосенка, публіцистику та низку пісень, створених у співпраці з композиторами.
Похований поет у рідному селі. На його могилі викарбувано слова, які стали підсумком усього життя:
«Понад Прутом твоя Коломия,
А у Пужниках всі твої рідні…»
Сьогодні «Понад Прутом моя Коломия» звучить вільно — без заборон, без страху, без цензури. Вона стала формою безсмертя для свого автора, доказом того, що цвіту не стоптати, навіть якщо його намагаються затоптати десятиліттями мовчання.
