Документальний фільм “Да Вінчі”, присвячений Герою України Дмитру Коцюбайлу, став не просто кінематографічним проєктом, а потужним історичним та емоційним свідченням про людину, яку творці стрічки — режисер Володимир Сидько та продюсер Назар Борушок — вважають постаттю, яка стоятиме в одному ряду з такими діячами української історії, як Євген Коновалець, Степан Бандера та Роман Шухевич. Їхній фільм, за словами самих авторів, покликаний не лише зберегти пам’ять про Дмитра, а й бути зброєю в інформаційній війні — як форма опору російській агресії, пише frankivsk-trend.in.ua.
Життя, гідне легенди
Дмитро Коцюбайло родом із села Задністрянське, що на Івано-Франківщині. З юних років хлопець цікавився історією України, зокрема постатями борців за незалежність — Степана Бандери та Романа Шухевича. Дмитро не просто захоплювався минулим — він жив ним. Хлопець збирав артефакти часів УПА (прадід Дмитра воював у її складі), облаштував у себе вдома справжній музей. Ця глибока повага до історичної спадщини, яка формувалась змалку, стала підґрунтям його свідомого патріотизму.
Одним з вирішальних моментів у житті Дмитра стала Революція Гідності. Він активно брав участь у протестах на Майдані, завжди перебуваючи в перших лавах. Після перемоги революції він не зупинився — обрав шлях боротьби й справедливості. Приєднавшись до лав добровольчого батальйону “Правий сектор”, Коцюбайло вирушив на Донбас, де розпочався новий, надзвичайно важливий етап його життя — військова служба. Там він пройшов запеклі бої, очолив добровольчий підрозділ “Вовки Да Вінчі”, згодом став командиром батальйону 67 бригади ЗСУ, зібрав навколо себе справжню спільноту нескорених — людей, які воювали не лише за території, а за цінності.
Позивний “Да Вінчі” Коцюбайло отримав через своє захоплення мистецтвом, зокрема живописом. До війни навчався в художньому ліцеї, мріяв творити пензлем, але війна зробила його художником бою — замість полотна й фарб у руках опинилась зброя. Його фраза “Я на війні не малюю, тільки автоматом” символізує ті глибокі зміни, які приніс конфлікт у життя багатьох українців.
У 2021 році Дмитро Коцюбайло став першим добровольцем, удостоєним звання Героя України за життя.
7 березня 2023 року він загинув у боях за Бахмут. Про загибель Дмитра повідомив Президент України Володимир Зеленський у відеозверненні, назвавши його “людиною-символом” та “людиною-хоробрістю”.
23 серпня 2023 року Володимир Зеленський посмертно нагородив відзнакою “Національна легенда України” Дмитра “Да Вінчі” Коцюбайла.
Мозаїка героїзму: події, що сформували сюжет
У центрі сюжету — історія життя молодого воїна, який зумів стати справжнім символом незламності, патріотизму та самопожертви. Стрічка створена у тісній співпраці з родичами, побратимами та соратниками Дмитра, зокрема за участю Головнокомандувача Збройних сил України. Такий підхід надає фільму не лише документальної достовірності, а й особливої емоційної глибини. Глядач має можливість буквально зануритися в атмосферу тих буремних подій, побачити світ очима самого героя й відчути велич його духу.
Фільм відкривається спогадами про дитинство Дмитра на Прикарпатті, школу, захоплення, перші кроки до військової служби, а далі — війну.
Особливе місце у фільмі займають унікальні архівні кадри, зняті з бодікамери GoPro, яку носив Коцюбайло на шоломі під час бойових дій. Вони показують війну зсередини, крізь погляд самого Дмитра. Глядачі бачать не лише бойові дії, а й ті внутрішні переживання, страхи й рішучість, які супроводжують кожного солдата. Один із найзворушливіших моментів — розповідь про поранення Дмитра у 19 років. Попри важкий стан, він не залишив поле бою, а вже за три місяці повернувся до своїх побратимів. Це свідчить про надзвичайну силу волі та глибоке почуття обов’язку перед Україною.
Окрема лінія фільму — романтична історія Дмитра та його нареченої Аліни Михайлової. Їхнє кохання народилося у вирі війни, але змогло вистояти попри всі випробування. Це зворушливе нагадування про те, що навіть у найтемніші часи людяність і ніжність не зникають, а лише набувають ще більшого значення.
Один із ключових епізодів фільму — це бойові сцени на Харківщині, коли підрозділ Дмитра змушений був відступати під тиском російських військ. Ці моменти особливо яскраво демонструють хаос, небезпеку та нестабільність фронтової лінії. Але водночас — силу, згуртованість і відвагу українських воїнів.
Важливою складовою стрічки є тема патріотизму. Побратими Дмитра розповідають про нього як про лідера, який завжди надихав і підтримував інших. Його приклад мав надзвичайну силу — він не лише вів у бій, а й тримав дух підрозділу на висоті.
Фінальні кадри фільму присвячені останнім дням життя Дмитра та його загибелі під Бахмутом. Це трагедія, яка глибоко вразила не лише близьких, а й усю країну. Втім, стрічка не зосереджується на смутку — вона залишає після себе світле й потужне відчуття: Дмитро Коцюбайло живе у пам’яті народу, його дух присутній у кожному, хто продовжує боротьбу.
Фільм, що болить і надихає
Режисер стрічки Володимир Сидько вдало поєднує особисті спогади рідних, домашні відео, голоси близьких, фронтових побратимів, архівні відео та хроніку бойових дій, аби створити не просто біографічну розповідь, а справжній портрет людини — складної, багатогранної, живої. Дмитро постає у фільмі не лише як безстрашний командир, а й як звичайний хлопець, з притаманними кожному переживаннями, мріями, радощами й болем.
У фільмі своїми спогадами про Дмитра поділилися: його мама, згадуючи, яким був Дмитро в дитинстві — завжди непосидючим, сміливим, дуже справедливим; сестра Мар’яна Коцюбайло; Аліна Михайлова — наречена, керівниця медслужби батальйону “Вовки Да Вінчі”, її розповідь найболючіша, але й найсвітліша: про підтримку, про погляди крізь окопи, про віру, що навіть у пеклі можливе справжнє кохання; Валерій Залужний, Головнокомандувач ЗСУ (2021–2024); Сергій Філімонов, командир батальйону “Вовки Да Вінчі” та інші його побратими.
Вражаючі емоції передав і Валерій Залужний, який говорив про Дмитра не лише як про військового, а як про близьку людину. Його спогади були глибокими, щирими та наповненими болем, що додало фільму особливого емоційного резонансу.
Після перегляду глядач залишається з відчуттям, що пізнав людину, яку втратив, не зустрівши.
Шлях до екрана
Режисер Володимир Сидько, який має 10-річний досвід у журналістиці та п’ять документальних фільмів у доробку, на презентації фільму зазначив, що працювати над стрічкою було складно, але водночас дуже важливо. Він збирав архівні матеріали з 2014 року, вивчаючи сторінки Коцюбайла в соцмережах та акаунти його друзів. Саме так вдалося знайти унікальні, давно забуті кадри. Стрічка побудована з трьох складових: інтерв’ю, архівні матеріали, а також відео з бодікамери самого Дмитра.
Особливу роль у створенні фільму відіграла Аліна Михайлова — наречена Коцюбайла. Саме вона допомогла команді швидко домовитися з усіма ключовими учасниками фільму, надала архівні матеріали й була щиро зацікавлена в тому, щоб фільм був якісним і гідним Дмитра.
Режисери та продюсери намагалися уникати шаблонного формату документалістики. Фільм вийшов динамічним, живим, з великою кількістю унікального відео, яке передає і бойову атмосферу, і людяність героя. Серед таких кадрів — момент, коли Дмитро, ризикуючи життям, евакуює тіло свого побратима з замінованої будівлі, а також сцени спілкування з мирними мешканцями, які показують його емпатію й відповідальність. У одній з таких сцен він попереджає чоловіка, щоб той зняв українські стрічки з машини, аби не стати мішенню для окупантів. У цей же момент він знімає на фронтальну камеру коротке звернення, де висловлює своє співчуття до людей, які опинилися в епіцентрі війни.
Трейлер фільму: https://planetakino.ua/movie-offline/da-vinci-uk/#today
