Михайло Адамчак живе у двох ритмах. Перший — сценічний: фестивалі, гастролі, творчі проєкти, звук трембіти і сопілки, що розрізає простір, живий контакт із глядачем. Другий — фронтовий: темні дороги, реанімобіль, сирена, поранений боєць, якого треба встигнути довезти. Для нього це не два різні світи, а одна реальність, у якій музика і війна не виключають, а підсилюють одна одну.
Михайло — сопілкар і вокаліст гурту «КораЛЛІ», водій-парамедик медичного батальйону «Госпіталієри» у складі УДА. Він не називає себе героєм і не романтизує фронт. Але й не дозволяє знецінювати культуру в час, коли країна бореться за виживання. Для нього мистецтво — це форма спротиву, а музика — спосіб залишатися людиною там, де людяність постійно під загрозою, пише frankivsk-trend.in.ua.
Коріння, з якого виростає звук
Михайло виріс в Івано-Франківську — місті, де гори завжди близько, навіть якщо ти живеш серед бетону. Родинна пам’ять, повага до минулого і маленькі сімейні традиції формували його світогляд ще задовго до того, як він усвідомив себе музикантом.
Велосипеди, дворові пригоди, бійки — усе це формувало характер. Особливе місце посідали поїздки в Карпати, поблизу Яблуницького перевалу, де родина щоліта проводила близько місяця. Саме там — біля вогнищ, серед походів, співів під гітару і перших сходжень на вершини — зароджувалася любов до музики як до спільного переживання.
Іншим, не менш важливим досвідом стали подорожі на Харківщину до двоюрідної бабусі, виселеної туди під час операції «Вісла». Дороги з пересадками, «копійка» батька, робота на полі, соняшники, риболовля, ранні підйоми — усе це давало відчуття іншого ритму життя і глибокої поваги до праці.
Музика як природний стан
У родині не було професійних музикантів, але спів був присутній постійно — у церковному і лемківському хорах, у домашніх зустрічах, у побуті. Музика не нав’язувалася — вона була частиною життя.
Михайло рано відчув, що має слух і пам’ять на мелодії. Музична школа по класу скрипки стала не примусом, а ще одним простором свободи. Сольфеджіо, диктанти, перші виступи, конкурси — усе складалося органічно. Дитячі малюнки, де він зобразив себе на сцені, згодом стали тихим доказом: шлях був обраний ще до того, як він навчився це формулювати словами.
Сопілка як голос роду
Любов до етніки не виникла раптово. Вона виростала з лемківського коріння, з історій про виселення, з фестивалів, репетицій капели «Бескид», з усвідомлення, що культура — це не абстракція, а конкретні люди і конкретна пам’ять.
Поворотним моментом стала участь в оркестрі народних інструментів у музичній школі. Коли Михайло вперше почув, як звучить сопілка в руках керівника оркестру Любомира Никорака, він зрозумів: це його інструмент. Не академічний, не салонний — живий, здатний передати те, що не скажеш словами.
«КораЛЛІ»: музика як шлях
Гурт «КораЛЛІ» виник не з маркетингової ідеї, а з внутрішньої потреби. Спочатку були різні проєкти, пошуки, панк, важчі жанри. З часом викристалізувалися люди, з якими збіглися не лише музичні смаки, а й світогляд. Один з них — музикант Андрій Чепіль, який так само, як і Михайло, поєднував творчість і захист держави. Загинув у 2023 році, виконуючи бойове завдання.
Етно, фольк, карпатські й лемківські мотиви природно вплелися в рок-звучання. Сопілка, трембіта, дримба стали не декором, а рівноправними інструментами. Так сформувалася ідеологія гурту: бути професійними, автентичними і чесними.
Сцена і відповідальність
Для Михайла немає мистецтва поза політикою, особливо під час війни. Він переконаний: нейтралітет у момент екзистенційної загрози — це форма зради.
Саме тому «КораЛЛІ» виступали на Майдані під час Революції гідності. Не за гонорар, не за контракт, а за цінності.
Війна як момент істини
Коли почалася російсько-українська війна, рішення йти добровольцем було не імпульсом, а логічним продовженням позиції. Михайло мав досвід гірськолижного рятувальника, пройшов військово-медичний вишкіл і у 2015 році опинився в лавах «Госпітальєрів».
На фронті Мишко — не музикант, а водій-парамедик. Позивний — Лемко. Його зона відповідальності — евакуації, стабілізація, секунди, від яких залежить життя. Тут немає місця імпровізації — але є місце людяності.
Він пройшов близько восьми ротацій різної тривалості. Працював на різних напрямках, остання ротація була в Авдіївці. Це досвід, який назавжди змінює людину.
Попередні роки Михайло часто діставав сопілку навіть на позиціях. Грав для себе і побратимів, піднімав бойовий дух. Та з посиленням війни, з масовою появою дронів, з постійною напругою він ловить себе на думці, що майже не грає.
Сопілка завжди з ним — у броніку або рюкзаку. Але іноді війна настільки змінює внутрішній стан, що музика тимчасово відходить у тінь. І це теж частина правди.
«Лемко»: позивний і спадкова пам’ять
Сам Мишко завжди бере з собою на ротацію вишиванку. Вірить, що вона допомагає, як і лемківський дух, який він несе в собі з дитинства. Недарма його позивний у батальйоні — «Лемко».
Його родину переселили з території сучасної Польщі під час операції «Вісла». Колись дідусі й бабусі жили у маленькому селі Тилява. Там і досі стоїть будинок прадіда.
Культура як реабілітація
Попри внутрішні коливання, останні два роки для Мишка насиченим у творчому сенсі. Виходить новий сезон проєкту «Рок Сопілкар» — серія відео, знятих у різних регіонах України. Це не лише сопілка, а й бандура, ліра, скрипка — інструменти, які знову повертаються в сучасний контекст.
Війна змінює підходи, але не зупиняє ідей. Навпаки — змушує бути точнішим, чеснішим із собою.
Внутрішня реабілітація
Музика, творчість і мотоцикли — три опори, на яких тримається баланс. Мотоцикл для Мишка — це спосіб вимкнути шум у голові, залишитись сам на сам із дорогою. Як жартує його друг Олесь Санін: головне завдання — вижити. І в цій фразі є більше правди, ніж здається.
Проєкт «Моя мотокраїна» — ще одна форма пізнання себе і країни. Подорожі з митцями, дослідження регіонів, побуту, традицій — усе це про повернення до сенсів, які війна намагається стерти.
Лемківські казки як акт збереження
Окремий, надзвичайно важливий пласт творчості Мишка — проєкт «Оповім ти дашто». Це 18 анімованих лемківських казок, зібраних із прискіпливою етнографічною точністю. Над ними він працює разом із діалектологами, відновлюючи говірки, інтонації, особливості вимови. Кожен текст подано двома мовами: автентичною лемківською і сучасною українською.
Казки озвучують люди, для яких Лемківщина — не абстракція: дисидент Микола Горбаль, Христина Соловій, Іван Леньо та інші вихідці з тих регіонів, де ці тексти були записані. Наступний крок — повноцінна книжка, над якою Мишко вже працює.
Цей проєкт — не ностальгія. Це відповідь на історичну травму. Лемківська культура пережила депортації, асиміляцію, втрати. Те, що вдалося зберегти, сьогодні збирається по крихтах — щоб більше ніколи не бути знищеним мовчки.
Михайло переконаний: інтерес до українського фольклору не зникне. Навпаки — зростатиме. Бо спроби знищення культури лише загострюють бажання її зберегти.
«Допоки ми є — українська культура квітнутиме», — каже Михайло.
Це не гасло. Це досвід людини, яка знає ціну звуку — і ціну тиші.
