Історії про війну часто розповідають ті, хто тримає зброю. Але є й інші — ті, хто тримає камеру. Їхня роль також важлива, бо саме вони формують пам’ять про події, які визначають майбутнє країни. Назар Назарук з Івано-Франківська — один з тих, хто опинився на цій межі: між реальністю бою та потребою її зафіксувати.
Спочатку він не мріяв про військову службу, не планував працювати на передовій, але війна змінює траєкторії та змушує людину шукати своє місце там, де вона може бути максимально корисною. Для Назарука цим місцем став фронт, а зброєю — камера.
Сьогодні він працює відеографом у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс», документуючи життя військових, бойову роботу й особисті історії бійців. Його робота — це не просто відео. Це хроніка часу, яка залишиться після війни, пише frankivsk-trend.in.ua.
Від екстриму до пошуку себе
До війни життя Назарука було пов’язане з рухом, ризиком і свободою. Він належав до покоління, яке формувало культуру екстремальних видів спорту в Україні — сноубордингу, скейтингу, кайтсерфінгу.
Саме тоді з’явилася камера як спосіб зафіксувати ці емоції. Зйомки були аматорськими, але щирими. Без великих бюджетів, без професійної підготовки, лише бажання показати світ таким, яким Назар його відчував.
Поступово хобі переросло в бізнес. Назар відкрив справу з продажу спорядження і планував будувати життя навколо екстриму. Але війна 2014 року змінила попит, а разом з ним — можливості. Бізнес довелося закрити.
Цей момент став переломним. Втрата стабільності змусила шукати нові шляхи. І саме тоді з’явився новий вектор — відеовиробництво.
Навчитися бачити історії
Знайомство з продакшном стало для Назарука входом у професію. Спочатку як помічник, згодом — як сценарист і оператор. Він вчився не лише техніці, а й головному — бачити історії там, де інші бачать лише події.
Важливим етапом стала робота в Ukraïner — медіа, яке спеціалізується на документальних історіях про Україну. Саме там він отримав досвід, який визначив його подальший шлях.
Робота з документалістами дала розуміння: головне не картинка, а сенс. Не ефектність, а чесність. Не постановка, а реальність.
Цей досвід виявився критично важливим після початку повномасштабного вторгнення.
Перші дні великої війни: фіксувати хаос
У лютому 2022 року Назарук почав знімати те, що відбувалося навколо — черги до військкоматів, волонтерський рух, життя міста в умовах невизначеності. Це були історії про людей, які діяли, не чекаючи вказівок.
Його герої — не політики і не генерали. Це волонтери, актори, звичайні мешканці, які опинилися в новій реальності. Через ці історії він фіксував трансформацію суспільства.
Згодом з’явилася співпраця з волонтерськими ініціативами, зокрема Save Ukraine Now. Саме тоді він уперше почав працювати з військовими — ще не як частина армії, але вже поруч з нею.
Вибір фронту: коли професія стає службою
Отримання повістки влітку 2024 року стало точкою, після якої вже не можна було залишатися лише спостерігачем. Війна, яку Назар фіксував через камеру з 2022 року, перестала бути лише темою для роботи — вона стала його безпосереднім середовищем.
Важливо, що Назарук не сприймав мобілізацію як розрив з попереднім життям. Навпаки — він намагався інтегрувати свій досвід у нову реальність. Порадившись з друзями та колегами, він обрав шлях, який дозволяв залишатися корисним саме там, де його навички мають найбільшу цінність.
Так він опинився у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» — підрозділі, який має свою історію, репутацію і чітку ідентичність.
Спочатку Назарук розглядав інші варіанти, зокрема роботу з безпілотниками. Це логічний вибір для сучасної війни. Але рішення командування дозволити йому займатися відеографією стало визначальним. Воно показало: в армії дедалі більше цінується не лише фізична присутність, а й професійна компетенція.
Цей перехід з цивільного продакшену до військового середовища не був безболісним. У цивільному житті Назарук працював у структурованому процесі: ідея, сценарій, підготовка, зйомка, постпродакшн. На фронті ця логіка руйнується.
Його перші дні в бригаді збіглися з символічною датою — 24 серпня, День езалежності України. Вже тоді він опинився на сході, де почалася зовсім інша реальність роботи. Невелика команда, відсутність усталених стандартів, постійна динаміка — усе це вимагало не просто адаптації, а переосмислення професії.
Фактично, комунікаційний напрямок у підрозділі довелося вибудовувати з нуля. Це означало не лише зйомку, а й стратегічне мислення: що показувати, як показувати і для кого. Командування надало команді карт-бланш — це водночас стало і можливістю, і викликом.
В цих умовах професія перестає бути лише ремеслом. Вона стає службою — з чітким розумінням, що твоя робота впливає на сприйняття бригади, довіру, мотивацію і навіть рекрутинг. Ті бригади, які вчасно це зрозуміли, отримали перевагу.
І тут виникає парадокс: щоб бути переконливим, потрібно залишатися чесним. Надмірна постановка руйнує довіру. Тому документалістика стає найефективнішою формою комунікації.
Камера в умовах війни
На відміну від цивільного життя, де є час на підготовку, на фронті все відбувається інакше. Завдання з’являються раптово. Дедлайни — «на вчора». Умови — далекі від ідеальних.
Немає можливості обрати світло, локацію чи навіть момент. Є лише реальність і необхідність її зафіксувати.
Попри це, Назарук дотримується принципу: не знижувати рівень. Професіоналізм, за його словами, проявляється саме в обмеженнях.
Він використовує власну техніку не через амбіції, а через потребу якості. Бо розуміє: ці кадри залишаться.
Одна з найскладніших частин роботи — стати «своїм». На фронті не довіряють одразу. Особливо тим, хто з камерою. Але коли військові розуміють, що перед ними не сторонній спостерігач, а такий самий «едельвейс» — з’являється довіра, а разом з нею — щирість.
Найсильніші історії народжуються не під час постановочних інтерв’ю, а в бліндажах, після повернення з позицій. У ці моменти люди говорять відверто. І саме ці розмови формують справжню документалістику війни.
Пам’ять про тих, кого вже немає
Документування війни — це не лише про живих. Це також про пам’ять.
Назарук говорить про важливість не черствіти. Бо за кожним кадром — людина. І кожна втрата має значення.
Його робота — це спроба зберегти ці історії, щоб вони не зникли разом з часом. Щоб майбутні покоління бачили не лише факти, а й емоції.
Фільми як форма осмислення
Окрім коротких репортажів і оперативного відео, команда 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» поступово переходить до складнішого формату — документального кіно. Це вже не просто фіксація подій, а спроба їх осмислити.
Назарук працює з героями довше — спостерігає за ними в різних ситуаціях, повертається до них після бойових виїздів, фіксує зміни. Так народжується глибина.
Один з ключових мотивів — шлях. Як людина приходить у військо, як адаптується, як змінюється її сприйняття світу. Від цивільного у спортивних штанах до бійця, який приймає складні рішення і несе відповідальність за інших.
Ці історії не вигадані — вони прожиті. І саме тому вони працюють сильніше за будь-яку постановку.
Фільм «Воїни гір» став важливим етапом у цій роботі. Він присвячений не лише 10-річчю бригади, а й її внутрішній ідентичності. Гірська піхота — це не просто функція, а окрема культура: витривалість, специфічна підготовка, особливе відчуття простору і ризику.
У стрічці поєднуються різні часові пласти — від початків формування підрозділу до сучасних бойових дій. Це дозволяє побачити, як змінюється війна і як у цих змінах зберігається ядро бригади.
Водночас такі фільми виконують ще одну функцію — вони формують внутрішню пам’ять підрозділу. Це спосіб зафіксувати досвід, який інакше міг би розчинитися у щоденній рутині війни.
Для самого Назарука це також професійний виклик. Бо документальне кіно в умовах фронту — це постійний баланс між безпекою, етикою і художньою формою. Не все можна показати. Не все можна зняти. Але саме ці обмеження змушують шукати точніші і чесніші рішення.
Мрія, яка виходить за межі фронту
Попри все, Назар Назарук має мрію. Вона не про техніку і не про кар’єру. Вона про місце.
Він хоче знімати в Криму — у горах, які добре знає і пам’ятає. Але не як турист. Як документаліст перемоги.
Ця мрія — не лише особиста. Вона символізує те, заради чого триває ця робота. Бо кожен кадр, знятий сьогодні, наближає момент, коли ці історії можна буде розповідати без війни.
