На зламі ХІХ і ХХ століть Станиславів жив не лише торгівлею, ремеслами й кав’ярнями. Він жив музикою. Місто, що переживало стрімку модернізацію, буквально дихало звуками: в парках і на Валах, на базарах і в кав’ярнях, на подвір’ях кам’яниць і під розпеченими черепичними дахами. Містяни могли годинами слухати серенади, звуки фортепіано, катаринок чи гомін військових оркестрів. У добу, коли не існувало ні радіо, ні інтернету, саме звук визначав ритм щоденного життя. Музика була більше, ніж розвагою. Вона була мовою міста, пише frankivsk-trend.in.ua.
Це був час, коли Станиславів нагадував величезну концертну залу. Звуки вулиць були його пульсом, а невтомні міські музиканти – його серцем.
Вулиця як концертна зала
На початку 1911 року газета «Кур’єр станиславівський» написала знамениту фразу: «вулиця є концертною залою». І справді – достатньо було вийти з дому, щоб опинитися в епіцентрі живого звукового хаосу. Нерідко цей хаос був приємним: доносилися звуки військової музики, колійового оркестру «Гармонія», гри на мандоліні чи гортанні серенади під вікнами.
Та частіше ця музика була стихійною. У вікнах кам’яниць від ранку до вечора займалися уроками дівчата-панянки: розучували гами, вправляли пальці на роялях і піаніно. Їхні старання часто були далекими від досконалості, але створювали своєрідний звуковий фон міста. У ті часи добрий музичний смак вважався частиною виховання, а вміння грати на фортепіано – обов’язковою чеснотою для панянки.
І ось типовий міський подвірний ранок 1909 року: з одного боку вікна долинають нотні вправи, з іншого – уривки популярних мелодій. Хтось наполегливо виграє гами, хтось б’ється з класичним етюдом, а хтось просто музикує, стукаючи по клавішах. Газетяр того часу описував це як симфонію міського побуту, яка лунала «з дивовижною чіткістю».
Особливий звуковий шар міста формували й нічні концерти. У ті часи існувала справжня нічна вулична музична культура – місцевий колорит п’яних серенад, мугикання, бубоніння та навіть гри на віконних шибах. Після півночі місто перетворювалося на джазовий клуб без правил і без диригента, де кожен мав право на свою арію, а сусіди – на свій безсонний гнів.
Оркестри, що збирали натовпи
Серед звукового строкаття окреме місце належало військовим оркестрам. Їхні концерти ставали масштабними мистецькими подіями. Оркестри 58-го та 95-го піхотних полків під проводом вправних капельмейстерів користувалися шаленим успіхом. У теплі сезони вони виступали в міському парку та на Валах — природних амфітеатрах старого міста.
Це не були випадкові слухачі. На такі концерти йшли урочисто, немов на світську подію. Газети жартували, що паради модних капелюшків і нових суконь часом не поступалися кадровим парадам військових. Люди їхали фіакрами, роверами, а хто мав змогу – навіть автомобілями. Студенти скидалися по кілька галерів, щоб приїхати на концерт у фіакрі гуртом, гімназисти приходили у святковій формі, пані – у найкращих капелюшках.
Концерти часто були благодійними. Виручка йшла на підтримку товариств, сиріт, поранених, потребуючих. І хоча вхід коштував недорого, публіка нерідко віддячувала оркестрам оваціями, квітами й додатковими пожертвами.
Залізничний оркестр «Гармонія» став особливо популярним. Його слухали в саду принцеси Ґізели, на сучасному Вічевому майдані. Музиканти грали щовівторка вечорами, і їхні безкоштовні концерти були чи не єдиною розвагою для містян у літні місяці.
Не відставали й ремісничі товариства. Свої оркестри мали українські та польські організації – «Зоря», товариство ім. Кілінського, товариство святого Юзефа. Для ремісників, торговців, майстрів музика була не лише мистецтвом, а й способом самоствердження та громадської активності. Вони виступали на святах, у процесіях, на маніфестаціях. Місто знало їх у лице, впізнавало на слух.
Катаринярі: музика веселощів і дрібних драм
Ще одним колоритним явищем були катаринярі – вуличні музиканти з шарманками. Вони особливо часто з’являлися під час базарних днів на Торговиці чи біля Галицької вулиці. Їх легко було впізнати по дерев’яних катаринках, що механічно видзвонювали популярні мелодії – від «Козака» до дитячих пісень.
Катаринярі рідко виступали самі. Найчастіше поруч була маленька екзотика – мавпочки в чепчиках, папуги, дресировані песики. Мавпа могла дивитися у люстерко, танцювати чи робити «ворожіння» — витягувати папірці з передбаченнями долі. Жінки з навколишніх сіл підходили дивитися на цих «чудних створінь», захоплено перемовляючись і перехрещуючись.
Не всі катаринярі були однаковими. Дехто заробляв на життя цілком непогано. Один із найвідоміших шарманщиків зумів за день заробити цілу місячну зарплатню – сто злотих ринських. Його музика, як писала газета, «збирала більше людей, ніж будь-який оратор».
Та не обходилося без драм. Той самий катариняр став героєм анекдотично-трагічної історії: його служниця вкрала зароблену сотню, а пошуки грошей обернулися перекопуванням городу, торговицького рівчака й втручанням поліції. Зрештою, гроші знайшли у коханця служниці. А сам катариняр, щоб «пом’якшити серце злодійки», навіть пробував грати їй на нервах скрипучими мелодіями. Усе марно, але історія стала міською легендою.
Лірник і мелодії народної душі
Поруч із веселими катаринярами на міських вулицях можна було зустріти зовсім інший тип музиканта – старого лірника. Він був сліпим, але знав сотні народних пісень і дум. Його лірa – інструмент архаїчний, майже сакральний – звучала на базарі, біля мостів, біля фігур Богородиці.
Його слухали не заради розваги. Його слухали, як слухають сповідь. Мелодії про багача і Лазаря, про мачуху і пасербицю, про Страшний Суд збирали навколо нього десятки людей. Хтось кидав гроші, хтось – цибулю чи булку. Він не був артистом у сучасному розумінні слова. Він був останнім носієм народної усної традиції, голосом минулого, що дивом затримався у модерному місті.
Проте і його життя було сповнене пригод. Одного разу, маючи непоганий заробіток, він подався до Львова «побавитись», але компанія повій обікрала його, забравши навіть ліру. Старий повернувся пішки до Станиславова й купив нову ліру. Так він і далі грав біля вовчинецької рогатки чи залізного мосту — чуть змучений, але незламний.
Ельза – маленька зірка великого міста
Особливим символом тогочасної вуличної культури стала маленька дівчинка на ім’я Ельза. Дванадцятирічна артистка, «уособлення юності та весни», була улюбленицею місцевої публіки. Вона виконувала легкі акробатичні номери, співала, танцювала. Мала сяючі очі, дитячу безпосередність і добру ділову хватку.
Ельза приймала все: цукерки, апельсини, блузочки, черевички, дзеркальця й навіть годинники. Усі дарунки для неї мали однакову цінність – рівну мірі щедрості дарувальника. Вона була маленькою артисткою великого міста, що знало, як радіти, як тішитися, як любити.
«Котячі концерти»: музика протесту
Не вся вулична музика була милою. У ХІХ столітті в Станиславові були популярні так звані «котячі концерти». Це була форма сатири й протесту – розладнане, гучне, навмисне безладне музикування. У хід ішли бубни, скрипки, тріскачки, пищавки, металеві каструлі. Метою було виявити незгоду, висміяти владу або суспільні вади.
Найвідоміший з таких концертів відбувся в 1848 році. Молодь організувала акцію протесту, яка переросла у сутичку з військовими. Загинув гімназист Стефан Гошовський. Його похорон став подією, після якої в місті почали серйозніше ставитися до громадських настроїв. Музика, як з’ясувалося, могла бути не лише мистецтвом, а й зброєю.
Можливо, в сучасному Івано-Франківську вже не зустрінеш лірника біля рогатки чи Ельзу з акробатичними трюками. Але коли на вулиці хтось бере до рук скрипку чи гітару, коли на Вічевому майдані лунає саксофон, коли хтось грає на піаніно у дворі старої кам’яниці — стара музична душа Станиславова знову прокидається.
