А корова п’є з відра,
Свиня п’є з корита,
Аби той дурний путін
Відкинув копита.
Цю коломийку, яка ще кілька років тому стала вірусною у соцмережах, чули мільйони українців. Вона розходилась мережевими каналами швидше, ніж новини: співанку зберігали на телефони, надсилали друзям, підспівували у волонтерських бусах, на фронті, у школах і навіть за кордоном. Авторка ж цієї влучної народно-саркастичної перлинки — звичайна прикарпатська жінка, 80-річна Юстина Олійник з гірського села Манява.
Її життя — це історія людини, яка попри всі труднощі повоєнного дитинства, втрати і випробування, не втратила головного — життєвої сили, гумору і любові до пісні. Сьогодні Юстина Данилівна — не просто талановита коломийкарка й гумористка, а жива легенда своєї громади, приклад того, як можна навіть у важкі часи підтримувати співвітчизників словом, усмішкою і співанкою, пише frankivsk-trend.in.ua.
«Людям треба розрада»
Обійстя Юстини Олійник у Маняві знає кожен мешканець села. Вона — зірка місцевих свят, учасниця концертів, поважна берегиня народної пісні. У її доробку — понад тисяча творів: коломийки, гуморески, вірші, співанки. І хоча за радянських часів жінка не могла розгорнути свій талант, нині, на схилі літ, вона ніби надолужує втрачене.
«Я тепер маю час, аби писати, — усміхається. — Молодість пройшла у роботі: то діти, то хата, то ґаздівство. Тепер можу творити — і дякую Богу, що дав мені добру пам’ять та охоту до пісні. Нехай люди слухають, може то комусь буде розрада у такий тяжкий час війни».
Власне, її співанки й стали розрадою. Одні — жартівливі, інші — гостро сатиричні, ще інші — щемкі й патріотичні. Юстина не боїться висміювати ворога й водночас співпереживає українським матерям, які втратили синів на фронті.
Дитинство між бідністю і піснею
Юстина народилася 1945 року — у останній рік війни. Дитинство її було непростим: бідність, тяжка праця, брак одягу та їжі. «Мама варила трави, додавала трохи молока, жменьку крупи — і вже була вечеря», — пригадує вона.
У школу ходила в кирзових чоботах, які здавалися дітям смішними, і через це часто плакала. Книжки й зошити носила у старій маминій хустині, бо сумки не мала.
Та саме тоді виявився її талант: уже в четвертому класі вчителька почула спів дівчинки і взяла її до хору. Відтоді пісня стала вірною супутницею всього життя.
Рання молодість і заміжжя
Юстина мала феноменальну пам’ять і добре навчалась, але доля склалася так, що дуже рано вийшла заміж. «Тоді було не так, як тепер, — згадує. — Не дівчина вирішувала, а батьки». Її чоловік Михайло був добрим ґаздою і турботливим чоловіком, хоча життя з ним не було легким: хвороби, господарка, нестача грошей.
Згодом у подружжя народилося двоє дітей — Марія та Микола. Чоловік захворів, Юстині довелося їхати на заробітки, щоб утримати сім’ю. Уже понад двадцять років жінка — вдова. «Могла б і ще раз вийти заміж, бо язиката, — сміється, — але така моя доля».
Трагічні втрати і сила відродження
Найбільше випробування в її житті — смерть молодого сина Миколи. Вона не могла отямитися, п’ять років ходила лише в чорному, відмовилась від яскравого одягу. «Я постановила, що буду в жалобі все життя», — зізнається.
Та одного разу їй приснився син: попросив більше не сумувати і вдягати світлі речі. Цей сон змінив її. Юстина знову почала співати, розповідати гуморески, вдягати вишиванки. «Треба жити далі, бо інакше можна втратити ще когось», — каже вона.
Коломийки як зброя і ліки
Коли почалася повномасштабна війна, її коломийки стали своєрідним духовним фронтом. У них вона висміює агресорів, підтримує військових і жартує над побутом.
Ми москаля проженемо — добре заживемо,
Вертайтесі з перемогов — ми вас усі ждемо.
Такі рядки швидко підхоплює народ. У них — і сміх, і надія, і віра в перемогу.
Так, на гастрономічному фестивалі «Гопки» в селі Монастирчани виступ Юстини Олійник став справжньою подією. Коли вона вийшла на сцену й тихо промовила кілька слів перед співом, у натовпі настала тиша. Перші звуки пісні про любов і віру в час війни прозвучали так щиро, що люди, здавалося, навіть перестали дихати. У кожному куплеті впліталися знайомі історії — про розлуку, про чекання, про біль, який нині торкнувся майже кожної української сім’ї. Та водночас у цих словах жевріла надія — світла й уперта, як саме життя.
Дехто з присутніх витирає сльози, інші лише схиляють голови, мовби прислухаючись до відлуння власних думок. Такої тиші, як під час цього виконання, на ярмарковому святі годі було очікувати. Пісня звучала, мов молитва.
А потім настала зовсім інша хвиля. Юстина Данилівна, усміхнувшись, почала співати коломийки — дотепні, грайливі, живі. Їхній ритм підхоплювали долоні, а усмішки з’явилися навіть у тих, хто ще хвилину тому ледь стримував сльози. Справжнім вибухом сміху стала гумореска про закоханих, пійманих на сіні. Люди реготали так, що навіть ведучим довелося трохи зачекати, поки публіка вгамує емоції.
Її пісні вже кілька разів записували на обласному радіо, а кілька коломийок увійшли в збірники, які укладали фольклористи з Прикарпаття.
Водночас у репертуарі є і старовинні повстанські пісні, і журливі стрілецькі мелодії, яких навчав ще батько Данило. Усе це створює особливий світ Юстини Олійник — світ, де є місце і радості, і болю.
«Ходячий комп’ютер»
Юстина Данилівна з усмішкою зізнається, що й сама дивується, як багато зберегла в пам’яті:
«Я знаю понад три сотні пісень, а гуморесок — не злічити. Є й така, що має двадцять п’ять куплетів! А ще весільні пісні, латканки, колядки… Не розумію, як усе це тримаю в голові — мабуть, то мій власний комп’ютер», — жартує жінка.
Колись вона навіть виступала у Львові, на святі народної творчості. Каже, що тоді її зненацька попросили заспівати весільних пісень — і вона без роздумів виконала десять підряд. Кожна звучала свіжо, емоційно, так, ніби народилася просто в ту мить.
Та попри всі ці скарби пам’яті, пані Юстина говорить із сумом, що поки ніхто не перейняв у неї цього надбання:
«Дочка трохи щось знає, але живе далеко — в Хорватії. А мені шкода, що все це може зникнути. Я б із радістю навчила, якби знайшовся хтось, хто хоче перейняти».
Культурна діяльність
Юстина співала у фольклорному колективі «Манівчанки», виступала на вечорах гумору, брала участь у фестивалях, отримувала грамоти й подяки. Її запрошували навіть у драмтеатр в Івано-Франківську.
Нещодавно вона виступала на благодійному концерті «У єдності сила: таланти та ремесла Маняви», де збирали кошти на дрони для ЗСУ. «Я пішла тією силою, якої вже нема, але не могла відмовити, бо знала: роблю це для наших хлопців», — каже вона.
Оспівані села і щоденний гумор
Минулого року громада навіть видала календар з її коломийками — кожне село мало свою. Про Солотвин, про Маняву, про Пороги — усі отримали свої мініатюри.
Навіть у лікарні, куди вона потрапила на лікування, Юстина щоразу влаштовувала «п’ятихвилинки» для пацієнтів: то анекдот розповість, то коломийку. А кухарям навіть написала гумореску про стару підлогу в їдальні.
Її присутність — це завжди свято. Люди кажуть: де Юстина, там сміх, спів і надія.
Берегиня вишивки
Окрім пісні, вона примножує культурні скарби ще й вишивкою. Її донька Марія облаштувала цілу кімнату маминим вишиттям: рушники, подушки, сорочки, картини. «Замолоду вишивала зимою, вечорами, бо дуже кортіло. Тепер би й вишивала, але вже, певно, нікому не треба», — каже жінка.
Мрія — заспівати переможні коломийки
У свої 80 Юстина Олійник не втрачає бадьорості. Вона щодня складає нові рядки, жартує, співає і молиться за перемогу України. «Мрію дожити до того часу, коли заспіваю переможні коломийки для наших захисників», — зізнається.
І тихенько додає сумної співанки:
«А то сі захмарило, дощик накрапає,
Кожна мамка із війни сина виглядає.
Мамка сина виглядає, а діточки тата.
Аби вже сі закінчила та війна проклята».
Ще одна велика мрія Юстини Данилівни — видати власну збірку коломийок, як традиційних, так і авторських. Усе, що вона створила — заслуговує бути почутим ширше, збереженим не тільки в пам’яті, а й на папері.
Юстина Олійник — це не просто сільська гумористка. Вона — жива пам’ять народу, що через прості рядки зберігає і передає українську мудрість, силу й оптимізм. Її коломийки — це свого роду «народна психологія», здатна піднімати дух, навіть коли здається, що сил немає.
Її життя доводить: навіть одна людина зі словом, піснею й усмішкою може підтримати цілий народ.
