Цимбали Петра Сказківа говорили з кожним, хто їх слухав. Їхні переливи звучали на вузьких вуличках Івано-Франківська, на вершинних стежках Карпат, на Майдані в Києві, і навіть серед руїн Слов’янська. Відчуття стихії гір і свободи, пошуку сенсу та мудрості народу, пам’яті й любові – усе це Петро вкладав у кожен удар молоточка об струни. І, звісно, говорив він і про стосунки, дружбу та родину, бо для нього це завжди було невід’ємним елементом життя, пише frankivsk-trend.in.ua.
4 лютого 2021 року у День боротьби з раком замовкли цимбали Петра Сказківа, і серце молодого музиканта перестало битися. Він залишив дружину Олю та двох дітей – донечку Петру та синочка Микитку. Усі, хто його знав, запевняють: більш світлої, доброї та чуйної людини годі шукати.
Коріння музики: родина Сказків
Петро Петрович Сказків народився 15 травня 1987 року у Ворохті, у сім’ї музикантів. Музика для нього була не просто мистецтвом, а частиною буття – він чув її змалечку і полюбив з молоком матері. Його батько мріяв про власний колектив, і сім’я Сказківих стала його музичною лабораторією: тато грав на гітарі, мама співала, старші діти Ірина, Василь та Юрко опановували скрипку, сопілку, барабани, а маленький Петрик постійно крутився поруч. Вперше на сцену він вийшов ледве у повзунках, відстукуючи свій перший виступ на барабані під козацьку шапку – і це був його перший крок у світ музики.
Родина Сказківих мала складну історію – сибірські заслання, боротьба з тоталітаризмом, відлуння трагічних подій минулого. Бабуся по маминій лінії Ірина Бойчук була зв’язковою УПА та відбула каторгу у Сибіру. Батько Петра народився там і повернувся до України, де започаткував свою музичну родину.
Малі Сказківи у колективі «Горяни» та «Петровичі»
На початку 1990-х сім’я Сказківих завоювала популярність у верховинському краї завдяки гурту «Горяни». Діти постійно брали участь у виступах, фестивалях та весіллях – це був не лише музичний розвиток, а й необхідність заробляти у нелегкі часи.
Після навчання в музичній школі у Ворохті та вступу до Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського старші діти гурту «Горяни» розпочали експериментувати з сучасною музикою. Саме тоді Петро почав створювати перші кавери до іноземних хітів на цимбалах – і виявилося, що студенти та молодь зачаровані тим, що народний інструмент може звучати так сучасно.
Згодом гурт перетворився на «Петровичів». До складу входили інструменти: цимбали, сопілка, скрипка, бас-гітара, перкусія. У 2007 році колектив записав альбом «Вітер з гір», що став першим серйозним кроком у творчості. Але через фінансові обмеження та життєві реалії гурт розпався, Петро пішов власним шляхом, взявши цимбали на плечі.
Від виконавця до педагога: формування «Петроса» та «Джараба»
Петро Сказків не обмежувався лише виступами. Він розумів, що талант, переданий батьком, має жити далі. У Ворохті він відкрив власну майстерню у Будинку культури, де навчав дітей гри на цимбалах та інших гуцульських інструментах.
Найуспішнішим проєктом став гурт «Петрос», що складався із дітей трійнят та їхніх родичів. Одночасно Петро сформував ще один колектив – «Джараб». Його учні виступали на різних сценах, брали участь у телевізійному шоу «Україна має талант», де демонстрували живу, експресивну гру. Петро навчав не по нотах, а на слух, передаючи мелодії, що тяглися ще з XVIII–XIX століть.
Музикант цінував імпровізацію, вважав її основою живої музики: «Музика цікава, коли ми перебуваємо в спілкуванні, а не зафіксовані в нотах», – казав він.
Вуличне та благодійне музикування
Франківська стометрівка стала для Петра своєрідною лабораторією живої музики. Щодня він виходив із цимбалами на вулицю, і його мелодії збирали натовпи перехожих. Люди зупинялися, фотографували, відчували емоції, які неможливо передати словами. Петро перетворював будь-який куточок міста на маленьку сцену – від кав’ярень до площ, від скверів до студентських гуртожитків.
Важливо, що його вуличні виступи не були лише розвагою. Петро активно підтримував благодійні проєкти: частину грошей з виступів передавав на допомогу дітям-сиротам, ветеранам АТО та сім’ям переселенців. У Франківську та на фестивалях Карпат його часто запрошували грати на святкуваннях місцевих громад, а сам музикант став прикладом, як музика може бути соціальною силою. Його виступи поєднували в собі імпровізацію, гумор і глибоку душевність, роблячи кожен концерт унікальним досвідом для слухачів.
Революція гідності: музика як сила
Під час подій Майдану Петро не залишався осторонь. Він приїхав до Києва, щоб підтримати людей музикою. Щодня він грав на цимбалах на майдані Незалежності, збираючи людей навколо, створюючи атмосферу єдності та спільного духу. Його композиції стали своєрідним саундтреком до революційних подій, зливаючи традиційну гуцульську музику з духом сучасної боротьби за свободу.
Петро також створив низку авторських композицій, які звучали під час акцій протесту та пам’ятних заходів. Його інструмент і енергія допомагали людям відчувати підтримку, а музика ставала терапією у важкі моменти. Його каску та щит з Майдану сьогодні зберігають у Ворохтянському будинку культури як символ того, що мистецтво може бути рушійною силою суспільних змін.
Міжнародні виступи
Творча універсальність Петра проявилася й на міжнародній сцені. Його гурт «Петровичі» брав участь у фестивалях у Польщі, Чехії та Німеччині, де українська автентична музика поєднувалася з джазовими, латинськими та сучасними ритмами. Європейська публіка вперше чула, як цимбали можуть звучати у форматі ф’южн: традиційні гуцульські мелодії зустрічалися з електронними ефектами, а імпровізація на вулицях Карпат переносилася на великі сцени міжнародних фестивалів.
Його музика завжди залишалася людяною та автентичною, навіть у контексті сучасних експериментів. Петро зумів показати світові, що українські традиції не лише живі, а й здатні впливати на міжнародну музичну культуру. Він став уособленням творчої універсальності – людиною, яка поєднувала традиції, сучасність і соціальну свідомість в одному інструменті та в одній особистості.
Творча універсальність: музика, туризм, благодійність
Петро Сказків був багатогранним: він грав на 12 інструментах, майстрував із дерева, малював, організовував походи горами та пропагував зелений туризм. Він брав із собою цимбали на Говерлу та Бребенескул, проводив благодійні акції та концерти.
Його мистецтво завжди було живим: «Одна річ – коли композиція зафіксована, а інша – коли вона ще лунає, як розмова, яка не завершена», – згадували друзі. Саме ця енергія, відкритість і людяність робили його популярним серед слухачів та учнів.
Людина гір і родини
Друзі згадують: у горах Петро був лідером. Він ніколи не конфліктував, але в походах брав на себе найбільший наплічник, знав маршрути, відповідав за інших. І завжди — з цимбалами за спиною.
Водночас він був ніжним батьком і відданим чоловіком. Його дружина Оля супроводжувала його на виступах, а донька й син із малих років бачили тата на сцені. «Він грав на вулиці, а поруч Оля годувала чи колихала маля. Це була особлива гармонія родини», — кажуть друзі.
Осиротілі цимбали та спадок
На жаль, захопливий творчий шлях Петра обірвався через рак легень. У лютому 2021 року він пішов із життя, залишивши світлу пам’ять, своїх дітей і дружину. Його учні продовжують нести в собі іскру таланту, а його композиції, зокрема «Буревій», залишаються символом енергії, стихії та краси гуцульської музики.
Петро говорив: «Людство нічого не може зробити проти природи. Потрібно просто жити: сьогодні, зараз і тепер». І саме так він прожив своє життя – яскраво, щиро і сповнено музики.
Петро Сказків був не просто музикантом. Він був явищем, що поєднувало традиції та сучасність, педагогіку і мистецтво, сім’ю та громаду. Його цимбали ще довго звучатимуть у серцях тих, хто мав щастя слухати його музику, відчувати його енергію та переймати його любов до життя.
